— Я не хотів чиєїсь смерті, — промовив батько. Зламаний голос рознісся залою, бо ніхто більше не шепотівся. — Мені обіцяли, що все буде тихо. Що Еліана відчинить архів, папери передадуть тим, хто зможе ними розпорядитися, а борги Ровелів зникнуть. Я хотів урятувати родину.
Він говорив уривчасто, хапаючись за рештки виправдання. Можливо, батько справді не знав, що Мартена й Сильвію збираються вбити. Можливо, вважав, що зможе провести доньку крізь небезпеку, а потім повернутися до колишнього життя. Але незнання не робило його невинним: він добровільно погодився використати мене, приховав правду про матір і привів у руки людей, чиїх намірів не контролював.
Я багато разів уявляла день, коли батько буде змушений вислухати мене. У найгіркіших мріях він втрачав пиху, просив пробачення й нарешті розумів завданий біль. Тепер усе сталося майже так, але тріумфу я не відчула. Лишилася лише глибока втома — ніби його брехня старила мене багато років, а не одну ніч.
Переді мною постали звичайні дні в домі Ровелів: вимоги кредиторів, закладені землі, слуги, які зникали один за одним, і незмінна постава батька перед сусідами. Він так довго рятував зовнішню оболонку родини, що перестав помічати людей усередині неї. Кожен новий борг здавався йому тимчасовим приниженням, а моє життя — доступною платою за повернення колишньої поваги. Я могла зрозуміти його страх перед розоренням, але розуміння вже не означало виправдання.
— Родина була втрачена не сьогодні, — сказала я. — Ти втратив її в ту мить, коли вирішив обміняти правду на видимість спокою. Мої слова не повернуть загиблих і не знімуть із тебе відповідальності.
Батько закрив обличчя руками. Цього разу він не спробував заперечити, не нагадав про дочірній обов’язок і не зажадав співчуття.
Агата подала знак гвардійцям. Двоє підійшли до найманців, ще один став біля Октавії, четвертий зупинився за спиною мого батька.
— До світанку ніхто з вас не покине палацу, — оголосив Рейнар. — Зброю покласти на підлогу. Усі пояснення пролунають при свідках.
Найманці оцінили кількість людей у залі й підкорилися. Мечі лягли на камінь. Батько навіть не підвів голови.
Октавія зберегла пряму спину. Її влада похитнулася, але сама вона не зламалася. У холодному погляді читалася обіцянка майбутніх суперечок, спроб оскаржити печатки, тиску на раду й нових ударів. Однак віднині ця боротьба перестала належати виключно їй.
Вона могла оскаржити кожне обвинувачення після світанку, але зараз перед усією залою лишалися тіла, свідчення слуг, викрадена печатка й папери з архіву. Спроба зникнути до перевірки виглядала б визнанням, тому Октавія зберегла мовчання.
Архієпископ повільно піднявся на дві сходинки підвищення.
— Ваша світлосте, — звернувся він до Рейнара, — якщо бодай більша частина сказаного підтвердиться, наслідки вийдуть далеко за межі Вейлара. Суперечка про права старшої гілки, приховані акти, убивства в ніч династичного шлюбу — від цього здригнеться вся держава.
Він вимовляв слова обережно, зважуючи не лише правду, а й політичну ціну. У колишньому житті така людина налякала б мене одним поглядом. Тепер я бачила перед собою ще одного хранителя порядку, який надто довго вважав мовчання безпечнішим за справедливість.
Рейнар витримав його погляд.
— Вона здригалася багато років. Просто цієї ночі ви нарешті почули тріск.
Кілька радників опустили очі. На обличчях решти вже не було колишньої цікавості. Вони усвідомили, що присутні не при родинній сварці, а при появі правди, яку вже не вдасться знову безшумно прибрати до архіву.
Після слів архієпископа Агата безмовно веліла гвардійцям відвести затриманих. Октавія не пручалася й, як і раніше, трималася прямо, але холодна лють у її очах обіцяла майбутні битви. Батько підвівся лише з допомогою варти. Небезпека не зникла, однак більше не ховалася в темряві й тому вперше мала чіткі обриси.
І тоді Рейнар повністю повернувся до мене, ніби довкола більше не існувало ні ради, ні духовенства, ні приголомшеного двору…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
