Він повільно підняв руку й торкнувся мого обличчя. У його жесті не було бажання влаштувати красиву сцену для свідків. Ніжність виглядала майже недовірливою, ніби Рейнар і сам дивувався тому, що дозволив собі показати її відкрито.
— Еліано, — сказав він.
Справжнє ім’я в його вустах прозвучало не як новий титул і не як вимога. Він вимовив його так, ніби бачив за всіма прізвищами мене саму.
— Сьогодні нас пов’язали без вашої згоди. Ваш батько вирішив за вас, мій обов’язок змусив мене прийняти угоду, а вороги перетворили весілля на ключ до архіву. Я не хочу, щоб навіть після розкриття правди у вас лишилася ще одна чужа воля замість власної.
Він зробив паузу. Сотні людей чекали продовження, але Рейнар дивився тільки на мене.
— Якщо після цієї ночі ви захочете піти, я забезпечу вашу безпеку й не стану втримувати ні шлюбною клятвою, ні ім’ям, ні страхом перед скандалом. Документи лишаться під захистом Вейлара незалежно від вашої відповіді.
Гомін ледь ворухнувся й знову стих. Для двору його слова були майже незбагненними. Чоловік, якому закон і звичай віддавали владу над дружиною, публічно повертав їй можливість відмовитися від союзу саме в ту мить, коли її походження обіцяло величезну політичну силу.
— Але якщо вирішите залишитися, — провадив він, — ви більше ніколи не боротиметеся на самоті.
Це не скидалося на освідчення з пісень. Він не обіцяв легкого життя, не казав, що небезпека минула, і не прикривав майбутню війну красивими словами. Рейнар пропонував не спокій, а рівність поруч із собою — те, чого мені не давав ніхто.
Уся зала чекала відповіді. Ті самі люди, які за колонами укладали парі про нашу шлюбну ніч, тепер намагалися вгадати рішення жінки, чиє ім’я ще годину тому їм було невідоме.
Я згадала ранок перед весіллям. Туго затягнутий корсет, холодні руки тітки, байдужий погляд батька. Згадала каплицю, де моя згода була лише звуком, потрібним для завершення оборудки. Тоді слово «так» не належало мені.
Перед очима постав довгий бенкетний стіл. Рейнар, не повертаючи голови, звелів відставити підозрілий кубок. Він міг використати мою загибель у своїй боротьбі, але натомість вивів мене із зали й розповів правду, навіть коли вона виставляла його розважливим і холодним.
Я згадала золотий ключ у долоні, три удари за стіною, сірий настій, тіло Мартена й білу троянду. Згадала, як чоловік дозволив мені відмовитися від укриття, почав дослухатися до моїх здогадів і визнав союзницею ще до того, як ми дізналися про кров Северанів.
Потім у пам’яті постала темрява таємного коридору. Батько шукав мене, духівник називав ключем, а рука Рейнара тримала мою не для того, щоб примусити, а щоб не дати видати себе страхом. Там, між крижаними стінами, ми вперше опинилися по один бік.
Я подумала про матір. Аделіна писала листа доньці, не знаючи, чи дійде він колись до адресатки. Вона сховала ім’я, відмовилася від становища й прожила в тіні заради того, щоб одного дня я отримала те, чого позбавили її саму: вибір.
Піти тепер не означало зрадити матір. Залишитися не означало скоритися чоловікові. Уперше обидва шляхи належали мені, і саме тому рішення виявилося справжнім.
Я подивилася на обличчя Рейнара. У його очах не було певності в перемозі. Він справді був готовий прийняти відмову, хоч вона могла послабити його перед усім двором. Це остаточно переконало мене сильніше за будь-яку клятву.
Повільно я підняла руку й накрила його пальці своїми. Залою пройшов єдиний тихий вдих.
Кілька годин тому чужі люди з’єднали наші руки перед вівтарем. Тепер я робила це сама й уперше збиралася вимовити слово, якого ніхто не вкладав мені в уста…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
