Життя без прикрасО 20:32 він підвівся з келихом і клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта.
— Чоловіче, шампанського всім! Французького, ось цього, по дванадцять тисяч. Пляшок двадцять. Одразу неси рахунок, оплачу. Сьогодні за мої гуляємо!
Офіціант підійшов із терміналом. Чоловік, навіть не глянувши, приклав платинову картку — улюблену, ту, якою йому подобалося постукувати по столу. Термінал видав незвичний писк.
— Оплата не проходить, — сказав офіціант.
— Що? Повтори.
Знову писк.
— Відмова, Миколо Степановичу.
— Та це в тебе апарат несправний! — Чоловік витяг чорну картку. — Бери іншу.
Термінал пискнув і на неї. Розмови за столом стихли. Вадик перестав жувати.
Із третьою карткою чоловік уже не всміхався. Він тиснув нею на термінал так, наче збирався продавити його наскрізь. Іще один писк.
— Миколо Степановичу, банк повідомляє: «Картку заблоковано власником основного рахунку», — надзвичайно ввічливо промовив офіціант.
— Що за власник? Це я власник!
Тієї ж секунди ввійшов молодий чоловік у мотоциклетній куртці. У руці в нього був жовтий конверт.
— Бондар Микола Степанович? Отримайте під підпис.
Була 20:33. Андрій Григорович обіцяв двадцять хвилин, а впорався за дев’ятнадцять. Чоловік розписався, ще нічого не розуміючи, розкрив конверт і вийняв аркуш.
Я спостерігала, як змінюється його обличчя, поки він читає. Спочатку роздратування — так читають штраф за паркування. Потім губи перестали рухатися. І крізь засмагу із солярію, крізь коньячний рум’янець проступила блідість. Він став сірий, як непропечене тісто.
— Що це таке? — Його голос годі було впізнати. — Рішення єдиного учасника… Звільнити з посади генерального директора… Що за учасник? Чий підпис?
— Мій, — сказала я з іншого кінця столу.
До мене повернулися всі сорок людей.
— Твій? — Чоловік засміявся, але сміх вийшов дірявий. — Таню, що ти верзеш? Що ти взагалі могла підписати? Ти хто?
— Єдина засновниця, Бондарю. Мені належать сто відсотків із 2011 року. Це ти запропонував: усе записати на мене, щоб Олька не відсудила. Пам’ятаєш? А тебе я найняла директором. До 20:16 ти ним був.
Із кухні тепер долинав гуркіт каструль.
— Стривай, Бондарю, — сказав Вадик. — Виходить, це все не твоє?
— Моє! — гаркнув чоловік. — Це моя фірма! І на вивісці моє прізвище! Я її підняв. А це… — Він тицьнув пальцем у мене. — Це тільки тісто місило.
— Місила, — погодилася я. — Тридцять років. Ти це тісто їв.
Оксана тримала спину рівно й дивилася на картки, розкладені на скатертині. Три штуки, непотрібні, як фантики.
— Бондарю, ти ж казав, що бізнес твій, — тихо сказала вона. — А вона ніхто, домогосподарка при кухні.
— Закрий рота. Не втручайся.
Він рушив до мене вздовж столу. Гості відсувалися разом зі стільцями. Чоловік навис наді мною, а я залишилася сидіти: з моєю вагою швидко встати з-за столу не виходить. Я це знаю й не люблю вставати на очах у людей.
— Ти що коїш? — засичав він. — У мене день народження, навколо люди. Зганьбити мене надумала, корово?
— О 20:14 я була за дверима, Бондарю. З тортом. Усе чула.
Він кліпнув. Мені здалося, на мить на обличчі промайнуло роздратування: попався. Сорому я не побачила.
— Ну сказав, і що? Хіба неправда? Ти в дзеркало дивишся? На себе поглянь — усі сто! Мені з тобою нікуди не вийти, навіть в одне ліжко лягти не можу, верне. Мені п’ятдесят два, я мужик. Не тумбочка мені потрібна поруч — жінка! Ні дитини мені не народила, ні себе не зберегла. Свиня ти і є.
Він говорив це мені в обличчя, при сорока гостях. І про дітей теж. Моє тіло ніби стало ще величезнішим. Я відчувала кожну складку, кожен сантиметр, чула, як скаржиться стілець, відчувала натягнуту на животі сукню. Здавалося, усі сорок людей дивляться тільки туди. Хотілося зникнути, стиснутися в крапку, провалитися крізь паркет.
Десять років я живу з цим бажанням. Але зараз воно вже не було таким, як раніше. Мабуть, тому, що гірше вже нікуди: усе, чого я так боялася, було сказано.
— Усе.
Найстрашніше я почула. І залишилася живою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.