Я запевняв майстра, що замкнених кімнат у нас немає, але після його повідомлення з підвалу викликав поліцію

Лікар відповів за підроблення документів і пособництво в шахрайстві, позбувшись також права займатися медициною. Постачальника небезпечної речовини знайшли пізніше; його судили окремо.

Коли читання закінчилося, Людмила сховала обличчя в долонях. Ірина плакала, Антон не рухався. Максим швидко говорив з адвокатом про оскарження. Оксана нічим не виказала своїх почуттів.

Коли підсудних виводили, вона зупинилася переді мною.

— Житимеш сам.

— Віддам перевагу цьому, а не людям, які чекають, коли я помру.

Вона збиралася заперечити, але її відвели.

Потім почалися цивільні справи. Фонд стягнув майно підприємства Максима та частину його особистих активів. Фірма остаточно збанкрутувала: продали офіс, обладнання, решту розробок. Борг усе одно залишився — виручки не вистачило.

Кошти на рахунках Ірини, куди надходило викрадене, конфіскували в межах доведених збитків. Продали машину, прикраси, частину дорогих речей. Будинок Людмили й Антона пішов на розрахунки з банками та кредиторами. Після свідчень Антона в окремій справі затримали людей, пов’язаних із підпільними ставками.

Наше з Оксаною спільне майно ділили за законом. На те, що належало їй, я не зазіхав, але вимагав повернути викрадене, відшкодувати збитки та витрати на лікування. Значну частину її частки заарештували.

Моя транспортна компанія зберегла склади, машини, договори та працівників. Підроблену заставу визнали недійсною; після підтвердження шахрайства Максима експертизою фонд зняв претензії до підприємства.

Я перебудував управління: для великих операцій знадобилася згода кількох незалежних керівників. Спорідненість більше не відкривала доступу до рахунків, документів, закритих відомостей. Частина акцій увійшла до програми довгострокової участі працівників. Люди, які разом зі мною створювали компанію, отримали частку прибутку та право брати участь у важливих рішеннях. Від повсякденного керівництва я поступово відходив.

Відновлення йшло повільно. Після сильного напруження часом знову тремтіли руки. Лікарі попереджали: наслідки можуть зберігатися довго. Але серце працювало нормально, дихати стало легше, на сходах я більше не зупинявся.

Колишній будинок я продав. Після ремонту пам’ять про те, що було за підвальною стіною, нікуди не зникла. Проходячи біля сходів, я знову подумки бачив двері й чотири замки. Жити там більше не хотів.

Покупцеві повідомили про перепланування. Таємну кімнату розібрали повністю: зняли сталеві двері, знищили звукоізоляцію, з’єднали приміщення з рештою підвалу.

Я придбав невеликий будинок в Ольховці, неподалік затоки. Світла вітальня, кабінет, маленька тераса; садом я міг займатися сам. Мені цього вистачало. Величезні кімнати, розкішні меблі, фотографії людей, які всміхалися своєму джерелу грошей, більше не були потрібні.

Через пів року після суду я приїхав до Дмитра у відновлювальний центр. Здоровий колір обличчя повернувся, синців уже не було. Ішов він упевнено, хоча ще трохи накульгував.

У дворі ми влаштувалися на лаві під старою липою. Кілька хвилин мовчки пили каву.

— Як справи в компанії? — запитав він.

— Працює. Навіть краще, ніж раніше.

— А ти сам?

— Лікарі обіцяють, що поживу.

Дмитро всміхнувся.

— Радий це чути.

З портфеля я вийняв конверт і віддав йому.

— Що тут?

— Твоя винагорода.

Він зазирнув у конверт і відразу похитав головою.

— Аркадію Степановичу, лікування ви вже оплатили.

— Це я мав зробити. Ти потрапив до підвалу, виконуючи моє доручення.

— Я розумів, що робота небезпечна.

— Такого ніхто не міг передбачити.

У конверті були документи на виплату. Грошей вистачило б на гарне житло й спокійне життя, у якому не треба знову ризикувати під час розслідувань.

— Надто щедро, — сказав Дмитро.

— Це не дорожче за життя людини, яку я помилково запідозрив у втечі з авансом.

Він закрив конверт.

— Ви нічого мені не винні.

— Винен. Ти докопався до правди, зберіг докази, знаючи, що тебе можуть убити.

Довго дивлячись на мене, Дмитро простягнув руку. Ми потиснули один одному руки.

Дмитро вирішив більше не повертатися до колишньої роботи. Хотів оселитися ближче до сестри, купити невеликий будинок, консультувати — без стеження за людьми й ризику. Ми обговорювали майбутнє, залишивши осторонь кімнату, підвальний запах, дні, проведені зі зв’язаними руками й ногами.

Їдучи звідти, я вперше за довгий час відчув, що ця історія добігає кінця.

Через адвокатів надходили листи від дітей. Максим, як і раніше, звинувачував матір в обмані; Людмила кілька разів просила про побачення. Ірина надіслала Дмитрові вибачення. Антон більше не зв’язувався зі мною.

Відповідей я не писав. Можливо, колись зможу читати їхні листи без гніву. Але навіть прощення не повернуло б колишньої близькості, а тим паче довіри: сказане не скасовує скоєного.

Вечорами я сидів на терасі й спостерігав за соснами, які гойдав вітер. Іноді долинав далекий шум води. Дзвінків майже не було; тиші я вже не боявся.

Раніше самотність здавалася мені покаранням. Тепер я знав: важче жити в повному домі, де поруч із людьми не можна заплющити очей. Дружину й дітей я втратив задовго до арештів, тільки не розумів цього. Натомість у мене залишилися життя, компанія й можливість самому розпорядитися роками, що лишилися.

Одного ранку я налив склянку води й на кілька секунд зупинився. Пригадалися бурштиновий флакон, дві капсули на долоні.