Я приїхала до пологового будинку до сестри, але біля воріт незнайомка схопила мене за руку, а потім відчинилися службові двері

Телефон, що лежав на приліжковій тумбочці, ожив рівно о восьмій ранку. Екран засвітився, висвітивши ім’я абонентки — Світлана. Я дивилася на апарат, що вібрував, і відчувала лише глухе роздратування. Натиснувши зелену кнопку, я піднесла слухавку до вуха й промовчала.

— Іро, Ірочко! — голос молодшої сестри зривався на театральні високі ридання. — Що ти накоїла? Навіщо ти вигнала Вітю? Йому ж тепер зовсім ніде жити.

Я глибоко вдихнула. Її нахабство вражало уяву.

— Здрастуй, Світлано. Тобі варто запитати про це у свого коханця. Втім, ти чудово знаєш відповідь. Я була біля будівлі лікарні. Я чула вашу розмову про шість мільйонів і мою квартиру. І я читала ваше листування на планшеті.

На тому кінці дроту зависла важка, густа пауза. Було чути лише уривчасте дихання.

— Іро, це неправда, — нарешті видавила вона, різко змінивши тон з істеричного на жалібний. — Це він мене спокусив. Він присягався, що не любить тебе, що ти холодна й бездушна. Він обіцяв, що ви скоро розлучитеся. Я просто закохалася, розумієш? Я не хотіла завдати тобі болю.

— Годі брехати. — Мій голос звучав холодно, наче брязкіт металу. — Тобі тридцять років. Ти не наївна школярка. Ви цілий рік зустрічалися в моєму ліжку й планували викинути мене на вулицю, щоб закрити його кредити. На цьому нашу розмову завершено.

— Але в мене немовля! — раптом злісно й пронизливо закричала Світлана. Маска жертви злетіла в одну мить. — Куди мені тепер іти з дитиною на руках? Ти ж моя старша сестра. Невже тобі шкода одного кутка для рідного племінника? У тебе величезна житлоплоща.

— У твоєї дитини є батько. Ідіть до нього. Більше мені не телефонуй.

Я скинула виклик і відразу внесла її номер до чорного списку. Не минуло й десяти хвилин, як телефон задзвонив знову. Цього разу телефонувала мама.

— Донечко, здрастуй. — Її голос тремтів від стримуваних сліз. — Що у вас відбувається? Світлана зателефонувала мені в цілковитій істериці. Вона плаче. Каже, що ти зруйнувала їй життя, що ти виставила Віктора за двері.

— Я виставила Віктора, бо він рік зраджував мені зі Світланою, мамо, а дитина, яку вона народила, — його син.

У слухавці почувся судомний вдих.

— Цього не може бути. Іро, ти, мабуть, щось неправильно зрозуміла. Світлана б так ніколи не вчинила. Вона ж добра дівчинка. Може, це якась жахлива помилка?

— Помилки немає, — я говорила рівно, намагаючись не зірватися на крик через цю сліпу батьківську любов до молодшої доньки. — У мене є копії всіх їхніх повідомлень. Вони хотіли обманом зареєструвати Світлану в моїй квартирі, вигнати мене й продати житло, щоб погасити його борги в один мільйон.

— Господи! — мама заплакала вголос. — Яка ганьба! Як же ми тепер людям у вічі дивитимемося?

Вона плакала довго, а я мовчки слухала. Я чекала, що вона підтримає мене, що знайде слова втіхи для старшої доньки, яку так підло зрадили. Але її наступні слова вдарили мене навідліг.

— Ірочко, але ж це вже сталося, — схлипуючи, промовила мати. — Дитина народилася. Світлана залишилася матір’ю-одиначкою. У Віктора ні кола ні двора. Їй зараз так важко. Ви ж рідна кров. Може, ти пустиш її пожити до себе на перший час? У тебе три кімнати, місця багато. Треба ж уміти прощати, донечко. Усі ми припускаємося помилок.

У мені щось остаточно обірвалося. Рідна кров. Це виправдання вони завжди використовували, щоб змусити мене поступатися молодшій сестрі.

— Кров не дає права на зраду, мамо, — відкарбувала я. — До мого дому вона більше не ввійде, а вам доведеться самостійно розв’язувати проблеми вашої молодшої доньки. І ще одне. Я теж чекаю на дитину. П’ять тижнів.

Я не стала чекати відповіді й поклала слухавку. Мої руки злегка тремтіли. Я пройшла на кухню, налила склянку чистої води й випила її дрібними ковтками, заспокоюючи дихання. Облога лише починалася.