Я подумала й відповіла:
— Довіряйте собі. Вік не означає, що треба віддавати життя в чужі руки. Межі — це не грубість, а лад. Якщо щось не так, не доводьте це криком. Збирайте факти, звертайтеся по допомогу й захищайтеся спокійно.
Увечері прийшло повідомлення від Кирила:
«Мамо, ти мала рацію. Я подаю на розлучення. Пробачиш — буду вдячний. Не пробачиш — зрозумію. Я винен. Я люблю тебе. Коли будеш готова поговорити, я поруч».
Я перечитала кілька разів. Не відповіла. Просто зберегла.
Потім почалося звичайне життя.
Я продала стару міську квартиру — надто багато темряви лишилося в її стінах — і купила житло менше, ближче до зали й подруг. Речей стало менше. Повітря — більше.
Я з’їздила до племінниці, потім нарешті вирушила в далеку подорож, про яку мріяла багато років. Світлана сміялася:
— Ти нарешті живеш для себе.
Я усміхалася. І вперше за довгий час спала без тривожних снів.
Пізніше ми зі Світланою відкрили маленьку консультацію для жінок мого віку. Допомагали розбирати рахунки, читати договори, не підписувати зайвого, наводити лад у документах. Нічого гучного. Просто робота, після якої людям ставало легше.
Іноді до мене приходили чужі матері й бабусі, і в їхніх голосах звучали знайомі запитання:
— А раптом я справді не даю собі ради?
— А якщо діти образяться?
— А якщо я надто підозріла?
