Ми сідали за стіл, розкладали папери по папках, і я казала одну й ту саму фразу:
— Ви маєте право вирішувати самі.
За рік ми з Кирилом зустрілися в кафе. Було ніяково, але спокійно. Він говорив про терапію, про провину, про те, як учиться слухати не лише того, хто говорить упевнено, а й того, кому боляче. Я слухала.
Минуле не повернулося. Воно й не могло повернутися.
Але між нами з’явилася нова стежка. Вузька, обережна, чесна. Ми вирішили йти нею повільно, без гучних обіцянок.
Одного разу, вже згодом, ми зі Світланою знову сиділи в салоні. Нам фарбували нігті, за вікном ішов дрібний дощ. На телефон прийшла фотографія від племінниці: у неї народився син.
Світлана подивилася на мене.
— Ну як ти?
— Нормально.
— По-справжньому?
Я замислилася.
Надто багато років я була поруч з іншими. Чоловік хворів — я була поруч. Син ріс — я була поруч. Комусь потрібна була допомога — я знову була поруч.
А потім зрозуміла просту річ: турбота про себе — не егоїзм. Це спосіб вижити й не втратити власне обличчя.
У якийсь момент доводиться вибирати.
Я вибрала себе.
І саме це мене врятувало.
