Ярина повільно похитала головою.
— Ні.
— Він любить тебе.
— Можливо. Але самої любові замало. Я не хочу бути його ліками, мамою, доглядальницею, психологом і громовідводом. Я хочу бути жінкою, яку поважають. Із ним я такою вже не буду.
— Люди змінюються.
— Змінюються. Але не за тиждень. І не тому, що їх налякали наслідки. Богдан має змінюватися для себе, а не щоб повернути мене.
Ганна Тимофіївна закрила обличчя рукою.
— Пробач мені, якщо зможеш.
Ярина встала.
— Я не тримаю на вас зла. Справді. Але повертатися не буду. Передайте Богданові, щоб він підписав документи. Так буде чесніше для всіх.
Вона пішла до під’їзду, чуючи за спиною тихий плач, але не озирнулася.
За два дні кур’єр привіз підписані документи.
Розлучення минуло без особистих зустрічей. Усе оформлювалося через представників. Ярина не вимагала нічого, крім свободи. Богдан не сперечався.
Коли рішення набуло чинності, вона не влаштувала свята. Не відкрила вина. Не покликала подруг. Просто повернулася додому, зняла взуття, пройшла квартирою й зупинилася біля вікна. За склом ішов дощ. Тонкі струмки повзли вниз, розмиваючи вогні двору.
— Все, — тихо сказала вона.
І вперше це слово не звучало як кінець світу.
Перші місяці самотності були дивними. Ярина ловила себе на звичках, у яких більше не було адресата. Готувала забагато їжі. Залишала праву половину шафи порожньою. Прислухалася до кроків на майданчику. Чекала, що ось-ось клацне замок, Богдан увійде, кине ключі й невдоволеним голосом спитає, що на вечерю.
Але замок не клацав.
Поступово порожні місця почали заповнюватися нею самою.
Вона записалася на курси іноземної мови, про які давно мріяла, але все відкладала: то Богданові незручно, то ввечері треба бути вдома, то «навіщо тобі це в твоєму віці». Тепер ніхто не питав навіщо. Їй подобалося — і цього було досить.
Вона стала частіше ходити до театру. Спершу сама, ніяково стискаючи квиток і почуваючись зайвою серед пар і компаній. Потім звикла. Виявилося, наодинці можна дивитися виставу глибше, не відволікаючись на чуже роздратоване шепотіння. Вона ходила на виставки, зустрічалася з університетськими знайомими, приймала запрошення на прогулянки, від яких раніше відмовилася б через Богдана.
На роботі вона знову ожила. Колеги помічали, що Ярина стала сміятися. Не ввічливо, не стримано, а по-справжньому. Вона брала нові проєкти, проводила зустрічі з читачами, розбирала старі фонди. Світ книжок більше не був сховком від нещасливого сімейного життя. Він знову став улюбленою справою.
Іноді вона думала про Богдана.
Не зі злістю. Злість пішла швидше, ніж вона очікувала. Залишився втомлений смуток. Він не був чудовиськом від народження. Він був людиною, яку страх, залежність і материнська влада зробили слабкою й жорстокою. Це не виправдовувало його. Але пояснювало.
За пів року після розлучення Ярина зіткнулася з ним у книжковому магазині.
Вона прийшла по новий роман улюбленого автора й зупинилася біля полиці із сучасною прозою. Богдан стояв у сусідньому ряду. Схудлий. Коротко підстрижений. У строгому костюмі, який сидів на ньому незвично добре. Він мав старший і спокійніший вигляд.
Вони побачили одне одного майже одночасно.
Кілька секунд мовчали через стелаж.
Потім Богдан підійшов.
— Привіт.
— Привіт.
— Як ти? — спитав він.
Ярина ледь усміхнулася.
— Добре. А ти?
— Теж… краще. Знайшов нову роботу. У логістичній компанії. Складно, але подобається. Там доводиться відповідати за рішення. Не сховаєшся.
Він сказав це без скарги, майже з усмішкою над собою…
