— Ідіть, — перебила Ярина. — Інакше я викликаю поліцію. Цього разу офіційно.
За хвилину майданчик спорожнів.
Ярина зупинила запис, зберегла файл і тільки тоді дозволила собі видихнути.
— Добре, — сказала Надія Романівна. — Дуже добре. Не тому, що приємно. А тому, що тепер ти не сама проти їхніх слів.
Наступного дня подзвонила Світлана Михайлівна.
— Ваш чоловік зв’язувався зі мною. Просив домовитися, був дуже схвильований. Я пояснила порядок. Схоже, він розраховував, що ви злякаєтеся й відступите.
— Не відступлю.
— Будьте готові, що вони почнуть тиснути через знайомих. Це часто буває. Хто програє за фактами, намагається виграти чутками.
Юристка мала рацію.
За два дні Ярині подзвонила Ліда, давня подруга.
— Ярино, привіт. Слухай, я випадково зустріла Богдана. Він сказав, що у вас скандал, ти вигнала його з дому й вимагаєш гроші. Я не лізу, але… це правда?
— Правда.
— А що сталося? Він сказав, ви посварилися через їжу, а ти відразу вирішила розлучатися.
Ярина заплющила очі.
— Він жбурнув у мене тарілку з пельменями при своїй матері та її подругах. Потім розмазав їжу по моєму обличчю. До того хапав за руку. Після цього розбив бачок у туалеті. Отака сварка через їжу.
У слухавці стало тихо.
— Він цього не сказав, — нарешті промовила Ліда.
— Авжеж.
— Ярино… пробач. Я просто не знала.
— Тепер знаєш.
Після цього дзвінка Ярина зрозуміла: Богдан і Ганна Тимофіївна вже почали розповідати свою версію. У ній Ярина напевно була істеричною, жадібною, жорстокою жінкою, яка вигнала нещасного чоловіка через дрібницю і ще й розкрила його особисту таємницю. Але колишня Ярина кинулася б виправдовуватися перед усіма. Нова — не стала.
Хто хотів дізнатися правду, питав. Хто хотів вірити пліткам, нехай вірив.
За тиждень Богдан переказав гроші. Рівно ту суму, що була вказана в претензії: сантехнік, новий бачок, чищення килима. Без коментарів.
Але документи на розлучення він не підписав.
Ярина й не чекала, що все закінчиться так швидко. Вона продовжувала жити. Ходила на роботу. Приймала обережне співчуття колег, які, бачачи її схудле обличчя й зібраність, не ставили зайвих запитань. Увечері плавала в басейні. Зустрічалася з Лідою та ще кількома подругами, яких майже втратила за роки шлюбу. Іноді поверталася додому й за звичкою думала: треба купити йогурт, який любить Богдан. Потім зупинялася біля полиці в магазині, всміхалася цій автоматичній думці й ішла без йогурту.
Надія Романівна прожила в неї два тижні. Переконалася, що донька не відчиняє двері без перевірки, що замок змінено, що юристка веде справу, що в холодильнику є їжа, а в голосі з’явилася твердість. Потім поїхала.
— Не тому, що я тебе залишаю, — сказала вона на прощання. — А тому, що ти вже стоїш.
Ярина обійняла її міцно.
— Дякую, мамо.
— Собі подякуй. Ти сама вийшла.
Одного разу, повертаючись із роботи, Ярина побачила біля під’їзду Ганну Тимофіївну.
Спершу навіть не впізнала.
Та стояла біля лавки в простому темному пальті, без звичних прикрас, без яскравої помади, без переможної постави. Обличчя було сіре, втомлене. У руках вона тримала сумку й теребила ручку, як школярка перед кабінетом директора.
— Ярино, — сказала вона. — Будь ласка. П’ять хвилин.
Ярина хотіла пройти повз. Усе всередині напружилося, готове до нової атаки. Але в голосі Ганни Тимофіївни не було колишньої сили. Там звучало щось інше — розгубленість, майже страх.
— Тут, — сказала Ярина. — До квартири я вас не запрошу.
Вони сіли на лавку.
Ганна Тимофіївна довго мовчала. Потім, не підводячи очей, промовила:
— Я прийшла перепросити. За той вечір. І за все, що було до нього.
Ярина не відповіла. Чекала підступу.
— Богданові зле, — вела далі свекруха. — Він майже не спить. З роботи пішов… точніше, його попросили піти. Увесь час каже, що сам усе зруйнував. Що він ідіот. Що ти мала рацію.
Вона підвела очі. У них стояли сльози.
— Я теж винна. Більше, ніж він. Я все життя думала, що захищаю його. А насправді тримала. Ламала. Налаштовувала проти тебе. Мені здавалося, ти забереш його в мене. Я не розуміла, що син — не річ, щоб його забирали.
Ярина слухала й не відчувала тріумфу. Їй було сумно. Перед нею сиділа не грізна Ганна Тимофіївна, а літня жінка, яка надто пізно побачила, що її любов стала кліткою.
— Повернися до нього, — прошепотіла вона. — Він без тебе пропаде…
