«Ганна Тимофіївна».
Ярина показала екран матері.
— Не бери, — сказала Надія Романівна.
— Ні. Візьму. Але на гучному зв’язку.
Вона натиснула кнопку.
— Слухаю.
— А, слухаєш! — голос Ганни Тимофіївни вдарив верескливо. — Ти що собі дозволяєш? На мого сина поліцію нацькувала? Йому дзвонили! Його викликають на розмову! Ти хочеш йому життя остаточно зламати?
— Я повідомила про те, що сталося, — спокійно відповіла Ярина. — Ваш син напав на мене, жбурнув у мене тарілку й пошкодив сантехніку.
— Він тебе пальцем не торкнув! А бачок у тебе старий був, сам тріснув!
— У мене є фотографії. Є сліди на руці. Є свідки вечора.
— Які ще свідки? — голос свекрухи став різкішим.
— Раїса й Жанна. Якщо буде потрібно, їх спитають офіційно. Думаю, вони не захочуть плутатися у свідченнях.
У слухавці повисла пауза.
— Чого ти домагаєшся? — прошипіла Ганна Тимофіївна.
— Щоб ви й Богдан залишили мене в спокої. І щоб він оплатив новий бачок, роботу сантехніка й чищення килима. Рахунки я передам.
— Ні копійки ти не отримаєш.
— Тоді вирішимо через суд. Там до матеріальної шкоди можуть додатися інші вимоги. Вам це вийде дорожче.
Ярина не стала слухати черговий крик. Просто відключила виклик.
Надія Романівна подивилася на неї з тихим схваленням.
— От тепер ти говориш із ними зрозумілою мовою.
Наступного дня Ярина зустрілася з юристкою.
Світлана Михайлівна виявилася енергійною жінкою з уважними очима й звичкою відразу відділяти емоції від документів. Вона вислухала Ярину, подивилася фотографії, чеки, листування, відмітку про виклик сантехніка.
— Щодо розлучення все доволі просто, — сказала вона. — Підготуємо заяву. Якщо чоловік ухилятиметься, процес усе одно піде. Щодо шкоди — надішлемо досудову претензію. У вас є підтвердження витрат, є опис конфлікту. Якщо добровільно не оплатить, подамо позов.
— Мені не хочеться війни, — сказала Ярина.
— Ви не починаєте війну. Ви фіксуєте наслідки його вчинків. Це різні речі.
Ця фраза лишилася з Яриною на весь день.
За два дні Богдан отримав досудову претензію.
Ще за три — увечері — у двері знову подзвонили.
Ярина вже не відчиняла одразу. Вона підійшла тихо й подивилася у вічко. На майданчику стояли Богдан і його мати. Ганна Тимофіївна була зібрана, зла й ошатна, як перед боєм. Богдан мав гірший вигляд: неголений, із темними колами під очима, у м’ятій сорочці.
— Відчини! — Ганна Тимофіївна вдарила кулаком у двері. — Нам треба поговорити!
Надія Романівна, що сиділа у вітальні, підвелася.
— Не відчиняй.
— Не відчиню.
Ярина ввімкнула диктофон на телефоні й підійшла ближче до дверей.
— Говоріть так. Я чую.
— Який ще юрист? — закричала Ганна Тимофіївна. — Ти зовсім глузд втратила? Через старий бачок людей по судах тягати?
— Усі питання тепер через мого представника.
— Ярино, — пролунав голос Богдана. Він звучав незвично тихо. — Будь ласка. Давай без цього. Я заплачу. За бачок, за килим. Тільки забери документи.
— Документи на розлучення я не заберу.
— Я не хочу розлучатися.
За дверима стало тихо. Навіть Ганна Тимофіївна, здається, на мить замовкла.
— Я все зрозумів, — вів далі Богдан. — Я був неправий. Зірвався. Але ми ж сім’я. Невже через один вечір усе ламають?
Ярина стиснула телефон міцніше.
— Не через один вечір. Цей вечір просто показав усе, чого я довго не хотіла бачити.
— Я виправлюся.
— Твої шанси закінчилися, коли ти жбурнув мені в обличчя тарілку, а потім розмазав їжу по моєму волоссю.
Богдан мовчав.
Ганна Тимофіївна не витримала:
— Ах ти ж невдячна гидота! Вирішила мого сина обібрати? Квартиру собі лишити? Не вийде! Ми доведемо, що він у неї вкладався!
— Квартира дісталася мені у спадок до шлюбу, — сказала Ярина. — Документи є. Ваші погрози безглузді. А запис цієї розмови я збережу.
За дверима почувся якийсь рух.
— Мамо, ходімо, — втомлено сказав Богдан.
— Ні, я їй зараз…
