— Ну, ця тітка явно не сильна в прогнозах погоди й чужих доль.
Віктор обережно взяв його на руки, і хлопчик мертвою хваткою обвив його шию так, що дідові стало боляче й водночас невимовно добре.
— Помилилася вона, та ще й добряче. Тримайся міцніше, поїхали додому.
Евакуювалися на бувалому жовтому таксі Григорія Степановича. Кому при здоровому глузді спаде на думку шукати втікачів у звичайному міському таксі?
— Степановичу, вичавлюйте зі своєї ластівки все, поки в неї карбюратор не відвалився! — скомандував із заднього сидіння Петя.
Тривожна сирена в будівлі центру завила з трагічним запізненням, коли вони від’їхали вже на два добрі квартали.
Благодійний прийом фонду Кареліних відбувався з помпою. Головний готель міста, розкішна бальна зала, п’ятсот вишуканих гостей і пряма трансляція місцевого телеканалу.
Григорій Степанович заздалегідь попередив свого надійного знайомого журналіста, тож усі телекамери працювали у штатному режимі.
Віктор ще вдень налаштував автоматичне інтернет-розсилання рівно на 21:05. Увесь пакет компромату — аудіозаписи, приховані платіжні документи, справжнє свідоцтво про шлюб і передсмертне відео Каміли — полетів у великі ЗМІ, центральне слідче відомство й популярні інформаційні канали.
Усередину вони прослизнули через зону для куріння біля ресторанної кухні.
Пробираючись крізь вир кухонного хаосу з криками шеф-кухаря, лайкою су-шефів і оглушливим дзвоном посуду, Віктор спритно перехопив із таці офіціанта, що пробігав повз, симпатичне канапе, відкусив половину й задумливо прожував.
— Мда, шеф-кухареві я б руки повідривав, — підсумував він. — Лосося безбожно пересолили, чистого продукту пошкодували.
— Семеничу, ти при своєму розумі? — люто зашипів на нього Григорій Степанович. — Ми сюди взагалі-то закон і порядок відновлювати прийшли, а не дегустувати ресторанні вишуканості під соусом…
