— Дивлюся я в дзеркало й розумію: викапаний розпорядник похорону. Причому ховати я прийшов самого себе, і бюджет на церемонію явно підкачав.
— Вітю, кинь занепадницькі настрої, — заспокоїв його Григорій Степанович. — Наше головне завдання — прослизнути крізь фейс-контроль, а всередині вже ніхто не розглядатиме фасон твоїх штанів. Головне — тримати спину рівно й упевнено.
Глупої ночі вони підкотили до центру утримання — похмурої цегляної будівлі, обнесеної високим парканом з оптимістичними завитками колючого дроту.
Петя зламав хвалений електронний замок службового входу за якихось півтори хвилини, орудуючи хитрим саморобним пристроєм із кольорових дротів і пари кнопок.
— Тьху, навіть прикро якось, — невдоволено прокоментував він. — Це не замок, а якесь непорозуміння з дешевого пластику. На тих банківських сейфах я хоч інтелектуальне задоволення отримував, а тут курам на сміх.
Черговий на вході охоронець, зовсім молодий хлопець, раптом побачив Руслана, що виріс перед ним, і перелякано потягнувся рукою до кийка на поясі.
— Відійди, діду!
Руслан просто перехопив кийок однією лівою. Не став виривати, лише трохи стиснув долоню. Пластик жалібно хруснув і луснув.
Охоронець ошелешено подивився на жалюгідні уламки в руці велетня, а тоді повільно підвів погляд. Угору, вгору, ще вище — впираючись очима в суворе обличчя.
— Давай-но приляж, синку, перепочинь трохи, — лагідно мовив Руслан і відпрацьованим м’яким прийомом відправив хлопця в глибокий сон.
Потім акуратно посадив його біля стіни й дбайливо розправив комір куртки.
— Хлопець ти, видно, непоганий, фізіономія добра. Просто робота в тебе зовсім дурна й шкідлива для здоров’я.
Петя відчинив двері житлової кімнати за дві секунди. Ліжко виявилося порожнє, але Віктор прекрасно знав, що Адам ховається. Навчена суворими обставинами дитина завжди шукає укриття.
Він знайшов онука у вузькій металевій шафі для одягу, де той згорнувся клубочком серед купи брудної білизни.
— Адамчику, ану вилазь із цієї барлоги, — неголосно покликав Віктор. — Це я, твій дід. Усе, приїхали, збираємо речі.
У відповідь запала глуха тиша. Потім почувся короткий схлип і пролунав тихий, тремтячий дитячий голос:
— Я думав, ти не прийдеш. Жінка сказала, що тебе більше немає….
