— Я у ваші фінансові розклади не лізу, — глухо промовив Руслан і широко перехрестився. — Мені малий душу гріє. Заради нього піду, хай Господь простить мені колишні діла.
— А я, панове, полізу виключно з гігієнічних міркувань, — озвався Григорій Степанович. — Нашу правову систему треба хоч інколи провітрювати, а то дихати вже зовсім нудотно стало. Закон має працювати, а не обслуговувати чужі гаманці.
— Ну, а я з вами просто від екзистенційної кризи, — зізнався Петя. — П’ять років на цій клятій пенсії, з розваг тільки головоломки та ремонт сусідських прасок. Руки вже так сверблять, що ночами замки на власному домі зламу́ю заради спортивного інтересу.
Для проникнення на благодійний прийом фонду Кареліних терміново потрібні були пристойні костюми. Петя згадав про одну людину в елітному ательє, яка заборгувала йому давню послугу.
Четверо суворих чоловіків елегантного віку стояли перед величезним дзеркалом у примірочній, а кравець, маленький переляканий майстер на ім’я Ашот, кружляв довкола них із шпильками в роті й тихим розпачем на обличчі.
— Руслане Ібрагімовичу, — вичавив він, — у мене немає стільки тканини. Вам не смокінг потрібен, а чохол для автомобіля.
Руслан важко повернувся перед дзеркалом. Піджак загрозливо тріщав по всіх швах, рукави закінчувалися десь посеред передпліч, а метелик перетискав масивну шию так, що обличчя велетня стрімко наливалося багрянцем.
— Мужики, якщо мене сьогодні знайдуть без дихання, — прохрипів він, марно поправляючи аксесуар, — знайте: ця банда Кареліних ні до чого. Мене придушив цей клятий комірець, він мені просто в сонну артерію врізався.
— Та годі тобі жалітися, Руслане, зате подивися на Петю, — з усмішкою зауважив Віктор. — Справжній лондонський денді, хоч зараз на обкладинку журналу про успішне життя.
Петя, худий і смиканий, справді виглядав у смокінгу вельми специфічно й нагадував переляканого пінгвіна, якого силоміць затягли на прем’єру в оперу.
Григорій Степанович виглядав поважним професором на ювілеї рідного факультету, причому сам факультет благополучно закрили й розтягли на цеглу ще наприкінці дев’яностих.
Віктор критично оглянув своє відображення й тяжко зітхнув…
