У кишені куртки лежали фотокопії свідоцтва, диктофонні записи зі зізнаннями Леоніда й погрозами Жанни, відео Каміли. Оригінал був утрачений. Але він уже був не потрібен.
До Толі він заявився о третій ночі — бездомний, без зворотної адреси, з пом’ятою фотографією Алевтини в кишені й стійким запахом великої пожежі у волоссі.
Толя відчинив двері, окинув його оцінювальним поглядом і сказав:
— Ну, привіт, опівнічнику. Мені чайник на плиту ставити, чи ти одразу вивалиш свої кримінальні новини?
— Давай без чаю, час підтискає, — відповів Віктор. — Мені люди потрібні.
— Скільки?
— Троє. Але не просто міцні хлопці, а такі, в яких у графі «втрачати» стоїть жирний прочерк, а совість не продається навіть за річний бюджет цілої області.
— Вітю, ти ідеаліст, — усміхнувся Толя. — Таких святих у нашому портовому місті від сили чоловік п’ять набереться, і двоє з них зараз топчуть килим у моїй передпокої.
— Чудова арифметика, — кивнув Віктор. — Значить, план-мінімум виконано, лишилося розкопати ще трьох.
Команду знайшли всього за добу.
Григорій Степанович — колишній адвокат, у якого десять років тому відібрали ліцензію за надмірну чесність і викриття корумпованого судді. Місцева судова система намагалася його пережувати, але вдавилася. Він підробляв таксистом і вечорами абсолютно безплатно консультував тих, кому офіційні юристи були не по кишені.
Петя Відмичка — ведмежатник на заслуженій пенсії, який відсидів чесну п’ятирічку за злам банківського сховища. Причому пішов він на це не заради наживи, а через дурний спір із приятелем, що зможе. Зміг, довів і пішов на спочинок.
І Руслан Ведмідь — двометровий моноліт вагою під сто тридцять кілограмів, у минулому авторитетний бандит, який раптом знайшов щиру віру й відкрив безплатну їдальню для нужденних. П’ятнадцять років він і мухи не скривдив, але старі знайомі при зустрічі все одно блідли.
Зібралися в глухому підвальному барі при ветеранській організації, без жодної вивіски. З елементів декору там були лише цегляні стіни й повна відсутність зайвих вух.
— Місце — блиск, — усміхнувся Петя, оглядаючи темні кутки. — Тут навіть таргани шепочуться, щоб їх не здали.
Віктор виклав розклад коротко й без прикрас. Зажерлива донька впливового парламентаря, прикормлені силовики, ціла армія цинічних юристів. І проти всієї цієї машини виступає бездомний механік із сімомастами тисячами місцевих грошей у кишені.
— Сімсот тисяч? — протягнув Петя, задумливо потираючи підборіддя. — Мужики, та в їхніх елітних колах за ці копійки навіть пристойний фуршет із канапками з севрюги не організуєш. Нас просто засміють на вході.
— Нам їхні осетри ні до чого, — відрізав Віктор. — Зате цих грошей більш ніж вистачить на повний бак, пару надійних залізних аргументів і твій фірмовий інструмент. Хлопця замкнули в приватному розподільнику на околиці промзони. На фасаді вивіска гарна, латиною блищить, а по факту звичайний склад, куди багаті жбурляють непотрібних людей, як лисі шини. Наше завдання — прийти й забрати своє…
