Віктор утік через вікно підсобки й вичавив зі свого пікапа все, що той міг дати, пірнувши під низький шляхопровід біля залізничного насипу. Антена скреготнула об бетон. Позашляховик із багажником на даху влетів слідом і застряг, як корок у пляшці.
У дзеркалі Віктор бачив, як водій гамселив по керму.
— Ну що, ласкаво просимо до нашого тихого спального району, дорогі хлопчики. Тут вам жоден навігатор із ваших розумних машин не допоможе, вчіть матчастину.
На наступній зупинці він знайшов під пасажирським сидінням GPS-трекер — маленький магнітний диск, що блимав червоним. Подивився на нього, потім на міський автобус, який під’їжджав до зупинки. Маршрут до аеропорту.
Віктор перебіг дорогу й приліпив трекер під задній бампер, устигнувши до зачинення дверей.
— Ну все, щасливої вам дороги й вдалого перельоту, хлопці. Літайте автобусами нашого автопарку, — прошепотів він, обтрушуючи коліна.
Леонідові він зателефонував із таксофона. Сказав, що має документ, який може все змінити.
Син приїхав на причал за сорок хвилин. Плакав. Благав про прощення. Казав, що хоче бачити Адама, що ніколи не переставав кохати Камілу, що Жанна — чудовисько, яке тримало його на повідку.
— Тату, я прекрасно розумію, що після всього цього кошмару ти мені взагалі не віриш і зневажаєш мене. Але благаю, дай мені хоча б один-єдиний шанс. Останній. Я все виправлю.
Віктор передав йому оригінал свідоцтва.
Леонід попросив хвилину зібратися й відійшов до краю причалу. Віктор пішов до машини по воду, але зупинився біля швартовної тумби. Вітер із води доніс голос Леоніда, який стояв спиною й говорив телефоном, не помітивши, що батько не дійшов до машини.
— Так, Жанно, це я. У мене на руках оригінальний документ. Так, він точно тут, у мене. Ваша команда безпеки вже на позиції? Все готово зробити? Чудово. Тоді спалюйте до біса цей будинок. Тільки обов’язково переконайтеся, щоб старий лишався всередині й не встиг вийти.
Віктор зняв машину з ручника й скотив її з пагорба безшумно, завівши двигун лише за два квартали.
Свідоцтво пішло. Але перед зустріччю він сфотографував кожну сторінку на телефон. Він не юрист, він механік. А механік завжди робить резервну копію.
І диктофон працював увесь час.
Додому він заїхав востаннє: по ліки від тиску, залишки грошей і фотографію Алевтини.
Запалювальні пляшки влетіли одночасно у два вікна. Робота була грамотна: ґанок облили заздалегідь, двері відрізало вогнем, кухня стала стіною полум’я.
Віктор спустився в підвал, розбив молотком аварійне віконце й вибрався назовні, впавши на мокру траву.
Будинок згорів ущент. Він стояв навпроти, дивлячись, як осідає дах, і не плакав.
Телефон у кишені дзенькнув. Повідомлення з невідомого номера:
«Наступного разу не прокинетеся. Їдьте з міста».
Віктор вимкнув екран…
