Фури, що пролітали повз, обдавали кузов брудною рідотою. Невдовзі позаду пригальмував вантажний фургон. Водій у робочій куртці по-хазяйськи вперся плечем у багажник і спритно відштовхав легковик на безпечне узбіччя.
— Сів акумулятор? — несміливо поцікавилася Оксана.
— Беріть вище. Закони фізики, — відповів рятівник, відкриваючи капот. — Ви, до речі, знаєте, що клеми треба звичайною харчовою содою від окислення протирати? Коштує копійки, а нервів збереже на мільйон. Посвітіть телефоном. Тільки на двигун, а не мені в зіниці.
— Ой, вибачте.
— Переживу. Життя теж регулярно дальнім світлом по очах б’є.
Чоловік покопирсався в дротах, дістав зі свого ящика нову клему й поставив замість з’їденої. Мотор радісно загуркотів.
— Маса відійшла, а ваша клема давно просилася на смітник. Додому дотягнете. Але до механіків обов’язково заїдьте, а то станете десь у полі.
Оксана потяглася по гаманець.
— Скільки я винна?
— Чотириста тридцять сім, — назвав він суму.
— Це за запчастину, я зрозуміла. А за роботу?
— На хліб із маслом мені вистачає, — відмахнувся водій.
Поки вона вишукувала дріб’язок, у торговки незамерзайкою, що стояла неподалік, завалилася картонна коробка. Чоловік моторно допоміг зібрати пляшки, що покотилися. Потім приніс із кузова щільний дерев’яний ящик і підсунув продавчині під ноги зі словами:
— Станьте на дерев’яшку, матусю! А то застудитеся швидше, ніж виторг наторгуєте. Дерево тепло тримає, це вам будь-який тесля скаже.
— Дай боже здоров’я, Богдане, — відповіла жінка з теплотою, що виказувала давнє знайомство. — Він тут щодня мимо їздить, із заміської оптової бази.
— Виїжджайте обережніше, ожеледиця страшна, — напутив він Оксану. — Машину поб’єте — шкода. І вас шкода, але машину хоча б у темряві видно.
Уночі Оксана крутилася без сну. Ще недавно їй популярно розтлумачили, що будь-яка люб’язність має свій прайс. А цей похмурий водій порахував ремонт до копійки й подбав про незнайомку, що мерзла на трасі, не чекаючи оплесків.
За три дні вона зірвалася з роботи й помчала на ту саму оптову базу. Суцільні ангари, вантажівки й метушня.
— Довгий такий, на власному фургоні тут крутиться? — примружився місцевий сторож. — А ти йому ким доводишся?
— Ніким, — зізналася Оксана.
— Кермуй до дальніх складів. Він там із документами воює, лається на чім світ стоїть. Але ти не бійся, він не зі зла.
Богдан кріпив ременями коробки. Помітивши гостю, присунув перевернуту тару.
— Присідайте. А то вигляд у вас такий, ніби санітарна служба з перевіркою нагрянула.
Оксана виклала все як на духу: поминки, отруйну рідню, матір під столом і свій ідіотський порив.
Богдан слухав уважно, без краплі поблажливості.
— Залицяльник мені не потрібен, — підсумувала вона. — У селі цукерково-букетні періоди не котируються. Там вимагають штамп у паспорті. Мені потрібен законний шлюб.
— Гнила затія, — відрізав чоловік.
— Чому ж?
— Сьогодні покажете печатку. До весняних свят із вас вимагатимуть звіт про планування вагітності. У серпні почнуть ділити ваші квадратні метри. А до осені ваша тітонька особисто перевірятиме склад дитячих сумішей. Ви самі собі ярмо на шию накинете й затягнете.
— Прямо в точку. Звідки ви її звички знаєте?
— Таких контролерів на кожній базі хоч греблю гати. Ходять у синіх жилетках і кожну скріпку по три рази переважують.
Оксана втупилася у свої черевики.
— Я про себе не дбаю. У мами здоров’я слабке після лікарні. Тато тоді слова не видушив на мій захист. А він страшенно гордий чоловік, спеціально тонометр перед візитом до лікаря обманює, аби не вислуховувати нотацій.
Богдан кинув моток мотузки й подивився на неї вже без іронії.
— Левченко Богдан Миронович.
— Оксана. Приємно познайомитися, хай і в такому антуражі.
— Нормальний антураж.
Він витримав паузу.
— У мене теж є інтерес…
