— Паспорт знайшли? — уточнив Клим.
— Знайшла.
— І якого висновку дійшли?
Жінка знову опустилася на підлогу, обхопила кружку обома руками, ніби тепло бляшанки втримувало її від остаточного провалу.
— До того, що хтось дуже не хотів, аби ви вибралися з лісу. Все було зроблено так, щоб вас або взагалі не знайшли, або потім списали на нещасний випадок.
Вона помовчала, потім спитала:
— Ви пам’ятаєте, хто це зробив?
Клим подивився в кружку.
— Ні.
Вона не сказала, що він бреше. Він помітив це й оцінив. За вікном починав сіріти світанок — безбарвний, як крейда на брудній дошці. Треба було заряджати телефон, виходити до людей, викликати допомогу. Все це Клим розумів. Але передусім йому треба було зрозуміти, хто ця жінка, чому вона опинилася тут і чому поводиться так, ніби чужа смерть для неї не потрясіння, а робоче завдання.
— Ви не просто колишня фельдшерка, — сказав він. — Або вже не фельдшерка зовсім.
Вона мовчала.
— Куртка явно не ваша. Імені не називаєте. Документів, судячи з усього, немає. Вас не дивує ні людина, прив’язана до дерева, ні кров, ні те, що за нами можуть повернутися. Отже, ви не випадкова подорожня.
— Голова у вас працює непогано, — озвалася вона. — Для людини, яку вчора залишили замерзати.
— Чого ви хочете?
— Нічого.
— Усі чогось хочуть.
Вона підвела очі.
— Я хочу, щоб ви вижили. Не через ваші гроші. Бо я медик.
Клим кілька секунд не відповідав.
— Вірю.
Вона не пом’якшала. Підійшла до забитого вікна, зазирнула в щілину між дошками.
— Іти треба до полудня. Ті, хто вас залишив, можуть повернутися перевірити.
— Куди?
— Тут є стежка. Години дві до маленького селища. Там має бути телефон.
— А вам туди безпечно?
Уперше її обличчя здригнулося. Не від страху. Від чогось важчого, давно осілого всередині.
— Це моя проблема.
Вона сказала так, що Клим, звиклий керувати кризами, людьми й часом, раптом не знайшов жодної слушної фрази…
Вони вийшли ближче до середини дня. Марина йшла першою, вибираючи щільний наст і оминаючи місця, де сніг міг провалитися по коліно. Клим рухався за нею повільно, мовчки. Бік болів — вона бачила це з того, як він непомітно притискав ліву руку до тіла, як збивалося дихання на підйомах, як кожна коротка зупинка приносила йому полегшення, яке він намагався приховати.
Хвилин за сорок Марина підняла долоню.
— Стійте.
Він зупинився відразу. Вона підійшла й обережно перевірила пов’язку крізь одяг.
— Тримається. Але крок коротший. Ви пришвидшуєтеся.
— Не пришвидшуюся.
— Пришвидшуєтеся. Робите крок довший, ніж зараз можете.
Він подивився на неї з роздратуванням, але сперечатися не став.
— Страшно? — спитала вона.
— Що саме?
— Не встигнути. Не повернутися.
Клим відвернувся до дерев. Кілька секунд було чути тільки, як вітер струшує з гілок сухий сніг.
— Так, — сказав він. — Страшно.
— Це правильно. Страх іноді тримає живим. Але ми дійдемо.
Вони рушили далі.
Ще за двадцять хвилин він сам порушив мовчання:
— Питайте.
— Про що?
— Про те, що давно тримаєте на язиці.
Марина не озирнулася. Вибрала правий прохід між соснами, де сніг виглядав міцнішим, і тільки потім промовила:
— Ви знаєте, хто міг це влаштувати.
Це прозвучало не запитанням.
Клим мовчав довго. Потім сказав:
— Облич не пам’ятаю. Але розумію, хто міг віддати наказ.
— Хто?
— Мій брат. Остап.
Марина не відповіла. Він продовжив сам:
— Я мав повернутися із закордонного відрядження тиждень тому, але затримався. Переговори не можна було кинути посеред процесу. На час моєї відсутності Остап отримав управління холдингом. Тимчасове. За довіреністю.
Він зупинився на секунду, збираючи подих.
— Ми давно не ладнаємо. Я знав, що він не захоче повертати контроль. Але щоб так…
— Ви не вірили, що він піде до кінця, — сказала Марина.
— Ні.
— Люди доходять до кінця частіше, ніж здається, коли йдеться про гроші, які вони вже вважають своїми.
У її голосі було стільки особистого, що Клим збився з кроку.
— Зараз ви говорите не про мене.
— Ні.
Він зачекав, поки вона знову знайде дорогу поміж деревами.
— Як вас звати?
Вона пройшла ще кілька метрів, ніби зважуючи, чи не надто це велика поступка.
— Марина, — сказала вона нарешті, і власне ім’я в морозному повітрі здалося їй майже чужим…
