Клим Бойко прийшов до тями вранці. Спершу побачив стелю — низьку, дерев’яну, з темними плямами сажі. Потім почув потріскування печі праворуч. Потім зрозумів, що поруч хтось дихає. Він спробував підвестися, і біль у боці вдарив так різко, що світ звузився до білої плями.
— Лежіть, — промовив жіночий голос.
Голос був низький, хриплуватий, напрочуд спокійний. Ні жалю, ні переляку, ні тієї метушливої участі, яку Клим терпіти не міг у лікарняних палатах. Він повернув голову.
Біля печі сиділа жінка років тридцяти п’яти. Темно-русяве волосся коротко зрізане, обличчя худе, вилиці гострі, очі сірі, уважні. На ній була чоловіча куртка на кілька розмірів більша — але без підкладки. Клим майже відразу зрозумів чому: підкладка туго тримала його рану.
— Хто ви? — спитав він.
— Зараз це не головне.
— Ви мене перев’язали?
— Так.
— Як ви тут опинилися?
Жінка затримала погляд на печі.
— Йшла повз.
Фраза була неможливою. У зимовій глушині, за десятки кілометрів від нормального житла, ніхто просто так не «йде повз». Але Клим не став сперечатися. Суперечка з людиною, яка витягла тебе зі смерті, була не найкращою першою тактикою.
— Довго я був непритомний?
— Близько дев’яти годин.
— У мене був супутниковий телефон.
— Розряджений. Я перевірила.
Він знову спробував сісти, тепер обережніше. Жінка не кинулася допомагати, але й не зупинила. Просто спостерігала, готова втрутитися, якщо він завалиться. Чомусь це сподобалося йому більше, ніж квапливі дбайливі руки.
— Ви лікарка?
У її погляді майнула настороженість.
— Чому ви так вирішили?
— Пов’язка. І те, як ви мене тягли. За слідами видно: із зупинками, не хаотично. Так діє людина, яка розуміє, де треба берегти сили.
Вона довго дивилася на нього, ніби вирішувала, скільки правди можна віддати незнайомцеві.
— Раніше була фельдшеркою.
— Раніше?
— Їжте.
Вона підвелася, налила в бляшану кружку мутну гарячу рідину із сухого пайка й простягнула йому. Суп пах старим металом і порошком, але Клим пив його так, ніби це був найкращий бульйон у житті. Потім знову подивився на неї:
— Як до вас звертатися?
— Ніяк.
— Незручно вийде.
— Переживете.
Він ледь помітно кивнув.
— Гаразд. Мене звати Клим.
— Я знаю.
Вона сказала це надто рівно. Отже, документи вона бачила. І разом із документами — все, що за ними стояло…
