Стара лісова сторожка знайшлася приблизно за три сотні кроків на південний захід. Марина помітила її не відразу: низький дах майже розчинявся серед ялин, частина настилу провалилася, вікно було забите дошкою. Але стіни ще трималися. Двері піддалися після двох ривків, і всередині війнуло холодним попелом, сухим деревом і мишами.
У хатині стояла буржуйка, вздовж стіни тяглися нари, на кривому цвяху висіла каструля з облізлою емаллю, у кутку лежав брезент. Під навісом знайшлися дрова — чийсь осінній запас, забутий або покинутий. Під нарами Марина знайшла ящик із сухим пайком. Термін давно минув, але для людини, яка три дні їла сніг і рештки хліба, такі цифри не мали значення.
Вона повернулася до Клима.
Тягти його виявилося страшніше, ніж вона чекала. Спершу Марина вирішила, що впорається швидше: підхопить під плечі, обмотає руки, піде спиною вперед. За двадцять метрів зрозуміла, наскільки помилилася. Чоловік важив не менше вісімдесяти п’яти кілограмів. Вона після трьох років казенної їжі й трьох діб втечі — навряд чи більше п’ятдесяти двох. Наст місцями тримав, місцями ламався, і кожен провал забирав сили, яких і так майже не лишалося.
Марина перестала рахувати відстань. Вона рахувала вдихи. Десять ривків — зупинка. Ще десять — знову пауза, поки темні плями не розповзалися по краях зору. Щоразу вона перевіряла, чи живий Клим, і кожен слабкий хрип повертав її до справи краще за будь-яку команду. Відступити тепер означало визнати марним усе: втечу, кров на снігу, знайдену сторожку, власну впертість.
Двісті метрів вона пройшла на самій упертості. Потім ще сто — на злості. Останні кроки — на звукові його дихання. Двічі падала поруч із ним і лежала, не маючи сили підвести голову. Одного разу подумала, що все, звідси вже не встане. Але Клим знову хрипко вдихнув, і цей вдих виявився наказом сильнішим за будь-який окрик.
Коли вона нарешті затягла його в сторожку й поклала на нари, руки тремтіли так, що сірники ламалися. Марина все ж розпалила піч. Зняла з себе куртку, розпорола підкладку, зробила пов’язку настільки чисто й міцно, наскільки дозволяли брудні, крижані умови. Накрила Клима брезентом, підклала під голову згорнуту тканину, ще раз перевірила пульс.
Потім сама сповзла на підлогу біля печі. Сказала собі: п’ять хвилин. Тільки заплющити очі. Тільки дати тілу перестати тремтіти. Вона не почула, як надворі завив вітер, і не відчула, як тісна хатина поволі наповнюється теплом…
