За сотню з лишком кроків поміж соснами проступила темна пляма. Спершу вона здавалася наростом на стовбурі, потім набула людських обрисів. Чоловік був прив’язаний до дерева. Руки заведені за спину й стягнуті так туго, що тканина куртки зібралася жорсткими складками. Вузол в’язали не похапцем. Його затягував той, хто хотів бути певним: бранця сам себе не звільнить.
Голова чоловіка безсило впала на груди. Куртка на ньому була дорога, надто добротна для цієї глухої хащі, і по лівому боці її розтинав рівний лютий розріз. Не гілка. Не звір. Гострий предмет увійшов навмисно й точно. Під курткою темнів светр, просякнутий кров’ю. Сама кров майже перестала текти: мороз уміє закривати рани швидше, ніж лікар накладає пов’язку. Іноді це рятує. Іноді лише приховує, скільки вже втрачено.
Марина підійшла, затримавши подих. Чоловік був живий. Дихав нерівно, з лячно довгими провалами між вдихами, але дихав. Вона притиснула пальці до шиї. Пульс озвався слабким, тонким поштовхом, ніби здалеку.
— Чуєте мене? — спитала вона майже пошепки.
Відповіді не було.
Марина озирнулася. Кілька пар слідів розходилися, потім знову сходилися в бік імовірної дороги. Якщо вона не помилялася, десь там мав проходити проїзд. Ще у виправній установі, задовго до втечі, вона вивчала уривки старих карт так ретельно, ніби від кожної лінії залежала молитва. Помилятися не можна було: цю людину привезли машиною, протягли в ліс, прив’язали й залишили.
Мотузка відразу не піддалася. Марина спробувала розв’язати вузол, але пальці погано слухалися, рукавички давно порвалися, а промерзла мотузка тримала, як метал. Тоді вона взялася розмотувати виток за витком — повільно, терпляче, без ривків. Коли останній оберт зісковзнув, чоловік повалився вперед. Вона встигла підхопити його, хоч в очах і спалахнули білі кола. Опустила в сніг, перевернула на спину і тільки тоді розгледіла обличчя.
Йому було близько сорока п’яти. Темне волосся, сивина біля скронь, свіжа садно над бровою, синець під оком. Обличчя не можна було назвати красивим, але воно запам’ятовувалося: спокійна порода людини, звиклої не просити дозволу, а ухвалювати рішення. Марина знайшла біля дерева відірваний шматок тканини, склала його щільніше, зробила тиснучу пов’язку. Потім перевірила кишені — без метушні, акуратно, як на виклику, де кожна секунда належить пацієнтові.
Документи лежали у внутрішній кишені. Вона розгорнула тонку обкладинку й завмерла.
Клим Андрійович Бойко.
Фотографія збігалася з обличчям чоловіка в снігу, тільки на знімку він дивився просто, впевнено, майже спокійно — так дивляться люди, яким рідко відмовляють. Прізвище спливло в пам’яті не відразу. Повільно, крізь втому й холод, як предмет із каламутної води.
Стара газета. У бараці її використовували замість підстилки. Остання шпальта, ділові новини, знімок із форуму, короткий підпис: Клим Бойко, власник і керівник великого холдингу. Статки оцінювали у величезні суми. Тоді Марина лише ковзнула очима по чужому життю — костюми, конференц-зали, угоди, слова, ніяк не пов’язані з її койкою, баландою й шикуваннями на морозі.
Тепер ця людина лежала перед нею в снігу, з розсіченим боком і слідами мотузки на зап’ястках. Один із найбагатших людей ділового світу. А втікачка-засуджена тримала його паспорт посеред глухого лісу.
В іншій кишені виявився годинник. Старий наручний, потертий по краях, із тріснутим склом. Механізм іще тримався: секундна стрілка смикалася вперто, ніби сама сперечалася зі смертю. На внутрішньому боці кришки було гравіювання: «К. Завжди вперед. Мама. 1998». Під склом — маленька фотографія: молода жінка тримає на руках хлопчика років восьми, обоє сміються.
Марина закрила кришку й повернула годинник до кишені. Супутниковий телефон був розряджений ущент. Жодної допомоги. Жодного дивовижного дзвінка. Тільки вона, промерзлий ліс і людина, яку хтось дуже старанно прибирав із дороги.
Чоловік тихо застогнав.
— Не рухайтеся, — сказала вона, хоча розуміла, що він однаково її не чує.
Їй знову довелося вибирати. Піти зараз — означало лишити собі шанс. Залишитися — означало, можливо, загинути разом із ним. Вона вимовила це вголос, не йому, а собі:
— Ти нікому нічого не винна. Ти в бігах. Ти можеш піти.
Пауза тривала недовго. Потім Марина нахилилася, поправила пов’язку і вже знала, що не піде…
