Селище виявилося маленьким: кілька темних будинків, крамниця з перекошеною вивіскою, гудучий генератор, сизий дим над дахами. Усередині було спекотно. Пахло хлібом, гасом, старим деревом і чужим нормальним життям. За прилавком сиділа літня господиня у в’язаній кофті. Вона подивилася на Клима, потім на Марину — на їхній одяг, обличчя, руки — і не поставила жодного зайвого запитання.
Телефон стояв біля каси: старий кнопковий апарат із потертими клавішами. Господиня мовчки підсунула його Климу.
Для нього цей апарат був ниткою до звичного світу: помічники, юристи, транспорт, люди, які вміють виконувати розпорядження. Для Марини — майже сиреною, тільки без звуку. Варто було йому набрати номер, і невидимий механізм знову починав рух: журнали, прізвища, звірки, протоколи, конвой. Вона знала, як швидко папір перетворює живу людину на рядок.
Марина залишилася біля дверей. Вона розуміла, що буде далі: дзвінок, люди, машини або гелікоптер, документи, запитання, чужі погляди. І десь у цьому ланцюгу обов’язково з’явиться повідомлення про втікачку-засуджену з виправної установи. Вона вже повернула ручку.
— Зачекайте, — сказав Клим.
Вона обернулася.
Він тримав слухавку, але номер іще не набрав.
— Я поки не дзвонив. Сядьте.
— Мені треба йти.
— Марино. Сядьте.
Це не був наказ. І проханням теж не зовсім. Радше спробою втримати людину на самому краю. Марина не любила, коли її втримували, але чомусь опустилася на дерев’яний ящик біля стіни.
Клим сів навпроти.
— За що вас засудили?
— Я не зобов’язана відповідати.
— Я не слідчий. Я людина, яка завдячує вам життям.
Повисла пауза. Господиня за прилавком ніби зайнялася накладними, але сторінок не перегортала.
— Недбалість, що спричинила смерть пацієнта, — сказала Марина. — Перевищення повноважень. П’ять років. Три вже минули.
— Що було насправді?
— Пацієнт помер від отруєння. За паперами — через мою помилку. Я намагалася довести, що діагноз поставила правильно. Мені не дали.
— Хто?
Вона подивилася просто.
— Денис Горобець. Слідчий. Тоді ще мій наречений.
Клим не перебив.
— Він вів справу?
— Офіційно — ні. Передав іншому. Але перші матеріали збирав він. Свідки з’явилися через нього. Версія слідства — теж.
— У нього був мотив?
— Був. Померлий чиновник знав про земельну схему. Горобець був у неї втягнутий. Я опинилася поруч, бачила пацієнта живим, могла дати свідчення, які ламали офіційну версію. Простіше виявилося зробити винною мене.
Клим повільно поклав слухавку на важіль.
— Земельна схема де?
Марина назвала не конкретне місце, а далекий район і невелике селище, давно стиснуте в її пам’яті до однієї точки болю. Клим зблід так, що це помітила навіть господиня за прилавком.
— Що? — спитала Марина.
Він відповів тихо, майже не ворухнувши губами:
— Рік збігається. Ділянки під промислову забудову. Місцева влада оформлювала землю за заниженою вартістю через підставні фірми. Потім вона пішла посередникам.
— Ви знаєте цю історію?
Клим підвів очі. В його обличчі ще не було провини, але вже з’явилося щось поруч із нею.
— Одна з дочірніх структур мого холдингу купила ті ділянки. Через ланцюг посередників. Ми не перевірили його так глибоко, як мали б.
Тиша стала щільною. Господиня нарешті перегорнула сторінку накладної — надто повільно й надто голосно.
Марина встала. Не від люті. Просто сидіти стало неможливо.
— Отже, людина, яку я витягла із зимового лісу, керує компанією, що виявилася ланкою схеми, через яку мене посадили. І ця ж людина, можливо, здатна допомогти довести мою невинуватість.
— Так, — сказав Клим.
— Це випадковість?
— Думаю, ні.
Він знову взяв слухавку, але не став набирати відразу.
— У цій історії є початок, винні і, сподіваюся, кінець. Про вашу частину я не знав. Тепер знаю.
— І що далі?
— Зараз я викличу своїх людей. Ви можете піти просто зараз. Я не назву ваше ім’я владі. Даю слово.
— Слово людини з величезними грошима?
— Слово людини, яку ви не залишили помирати.
Марина дивилася на двері. За ними були дорога, ліс, холод і колишній самотній спосіб виживання. Тут — незнайомець, надто багатий і надто небезпечний, але його голос уперше за три роки не звучав як голос системи, що вже все вирішила за неї.
— Залишуся, — сказала вона.
Клим кивнув і набрав номер…
