Гелікоптер прилетів за кілька годин. Увесь цей час вони сиділи в крамниці: Марина їла сухе печиво зі старого пайка, господиня наливала чай, Клим говорив коротко й точно, ніби кризи були для нього звичною роботою, тільки зазвичай без крові, мотузок і зимового лісу. Коли надворі загуркотіли лопаті, господиня швидко перехрестилася й відвела очі.
Біля борта стояв чоловік у строгому темному пальті, зовсім не придатному для такої погоди. Обличчя рівне, погляд професійно порожній. Марина відразу зрозуміла: особистий помічник. Із тих людей, яких цінують за здатність не показувати ні подиву, ні страху.
— Климе Андрійовичу, — сказав він. — Юрій.
— Це Марина Савчук. Вона летить із нами.
Юрій подивився на Марину: чужа куртка, сліди обмороження, руки, які вона тримала так, ніби на них іще могли зімкнутися кайданки.
— Савчук, — обережно повторив він. — Мені треба перевірити…
— Юрію, — сказав Клим.
Одного слова вистачило. Помічник стулив рота й кивнув.
Марина піднялася в салон, сіла біля вікна й дивилася, як глухий ліс поволі відходить униз — величезний, білий, байдужий. Вона не знала, чи піднімається зараз до порятунку, чи просто до нової пастки…
