— Куди ми летимо? — спитала вона, коли шум лопатей став рівнішим.
— До адміністративного центру регіону. У мене там офіс і люди, яким я довіряю. Перш ніж робити наступний крок, треба зібрати документи.
— Який крок?
Клим дивився в ілюмінатор, де під білою пеленою губилися лісові дороги.
— Остап зараз у великому місті. За кілька днів має відбутися рада директорів. Якщо я з’явлюся, управління повертається до мене. Якщо ні — він оформить усе на себе.
— Він певен, що ви не з’явитеся.
— Певен.
— Помиляється?
— Тепер так.
Марина помітила, як він торкнувся кишені з годинником, ніби перевіряв не річ, а обіцянку.
— Ви боїтеся?
— Боюся, — відповів він без пафосу. — Це мій брат. Ми росли поруч. Перші роки компанії будували разом. Я не хочу його знищувати. Я хочу, щоб він відповів за те, що зробив.
— Іноді це одне й те саме.
Клим нічого не сказав.
Офіс холдингу займав верхні поверхи скляної ділової будівлі на набережній широкої замерзлої ріки. Марина ввійшла туди в чужій куртці, з лісовим холодом у волоссі й обличчям людини, якій уже бракує сил приховувати втому. Співробітники дивилися по-різному: з цікавістю, тривогою, підозрою. У цьому блиску скла, у м’якій тиші килимових доріжок, у рівному світлі ламп вона почувалася не врятованою, а занесеною з іншого світу — такого, де ціною помилки стає не зіпсований договір, а людське життя.
Клим нікому нічого не пояснював. Провів її просто до переговорної, зачинив двері і тільки тоді сів, скривившись від болю.
— Юрію, — сказав він помічникові. — Мені потрібно все по тих земельних угодах. Далекий район, ділянки під промислову забудову, рік договорів. Ланцюг компаній, імена, банківські операції, службове листування.
— Це займе час.
— Часу немає. У тебе дві доби.
— Зрозумів.
— І ще. Справа Марини Петрівни Савчук. Смерть чиновника Петра Ковалюка. Слідчі, свідки, матеріали суду. Знайди юриста з перегляду вироків. Найкращого з тих, хто погодиться негайно.
Марина стояла біля вікна й дивилася на ріку під кригою.
— Не треба, — сказала вона, не обертаючись.
— Треба мені, — відповів Клим.
Юрій вийшов. У кімнаті стало тихо.
— Вам потрібен одяг, — сказав Клим.
— Не обов’язково.
— Обов’язково. Тут є магазини. Юрій організує.
— Я звикла обходитися.
— Бачу.
Він говорив м’яко, але не відступав.
— Тільки ви зараз не в лісі й не за колючим дротом.
Марина обернулася.
— Поки мене не затримали.
— Поки я тут, вас не затримають.
— Дуже впевнено.
— Не впевнено. Просто в мене є ресурси, яких у вас немає. Зараз користуватися ними — не примха, а необхідність.
Вона довго мовчала. Потім сказала:
— Добре.
Це було перше «добре», у якому майже не лишилося спротиву…
Уночі Марина спала на нормальному ліжку вперше за багато днів і все одно прокидалася щогодини. Тіло ще не вірило, що під боком не сніг, що двері не розчиняться від команди, що можна заплющити очі й не тримати в голові маршрут відступу. Зимова глушина не виходить із людини відразу. Вона залишає настороженість, як дим залишає запах в одязі.
Клим у цей час сидів у переговорній сам. Поруч лежали телефон, папки, порожня чашка й годинник. Він відкрив кришку, провів великим пальцем по гравіюванню.
«Завжди вперед».
Коли мати подарувала йому цей годинник, йому було одинадцять. Старий механізм вимагав заводу щоранку. Мати тоді сказала: годинники зупиняються в тих, хто забуває рухатися. Відтоді Клим майже ніколи не забував.
Остап знав про цей годинник. Вони говорили про нього багато років тому, коли ще могли розмовляти як брати, а не як супротивники всередині однієї компанії. Отже, якщо Остап віддав наказ, він розумів, що годинник буде при Климові. Розумів, що залишає його помирати з материнським гравіюванням у кишені.
Клим закрив кришку, поклав годинник на стіл і набрав номер.
— Остапе?
На тому кінці кілька митей мовчали.
— Климе. Де ти?
Голос брата був рівний. Майже.
— У регіональному офісі.
Пауза тривала три секунди. Для Остапа це було багато.
— Слава богу. Ми тебе шукали. Ти зник, я вже…
— Не треба.
Знову тиша.
— Рада директорів за кілька днів, — сказав Клим. — Я буду.
Він відключився…
