Уранці все сталося швидко. Марина вийшла з кімнати в коридор і відразу побачила двох чоловіків у формі. Не людей Клима. Інших. Один надто швидко розгорнув посвідчення, не давши прочитати прізвище.
— Савчук Марина Петрівна?
Вона не відповіла.
— Ви затримані як засуджена, що самовільно залишила виправну установу. Пройдемо.
Клим з’явився у дверях переговорної миттю пізніше. По обличчю було видно: він не спав.
— Зачекайте.
— Климе Андрійовичу, ми діємо згідно з процедурою…
— Я сказав: зачекайте.
Голос не підвищився, але обидва зупинилися.
— Хто повідомив про неї?
— Надійшла інформація.
— Від кого?
— Це службові відомості.
Клим глянув на Марину. В її очах не було паніки. Було впізнавання: ось воно, знову. Система завжди приходила не тоді, коли її чекаєш, а тоді, коли починаєш думати, що встигла видихнути.
— Юрію, — не обертаючись, сказав Клим. — Терміново зв’яжися з Макаром Литвином. Нехай їде сюди. І витребуй протокол затримання. Повний. Із зазначенням заявника.
Марина вже знала, що її поведуть. Але коли Клим тихо сказав: «Ти не одна», — усередині, там, де вона давно звикла бути островом, щось здригнулося…
