Її оформили так швидко, ніби папери чекали заздалегідь. Хтось не просто повідомив. Хтось був готовий.
Камера виявилася одиночною: залізне ліжко, тонкий матрац, сіре покривало, маленьке вікно з ґратами під стелею. До нудоти знайомий набір. Навіть запах був колишній — вогкість, метал, дешевий мийний засіб і чуже відчай, що в’їлося в стіни сильніше за фарбу. Тіло відреагувало раніше за свідомість: плечі самі стиснулися, дихання стало коротшим, долоні лягли так, ніби їх знову могли наказати завести за спину.
Марина лягла, заплющила очі й почала думати не про страх, а про факти.
Перше: повідомлення про неї пішло майже відразу після появи в офісі. Друге: швидкість затримання означала заздалегідь вибудуваний зв’язок. Третє: Клим її не здав, хоча міг. Четверте: за ним стежать, отже, Остап уже знає — брат повернувся живим. До ради директорів лишалося кілька днів. Усе, що відбуватиметься тепер, стане спробою виграти час.
За дві години прийшов адвокат. Молодий, зібраний, у дорогому костюмі, з портфелем, набитим паперами.
— Макар Литвин, — відрекомендувався він. — Мене найняв Бойко.
Він сів навпроти, відкрив теку.
— Ваш статус складний. Формально ви значитеся втікачкою-засудженою. Але з’явилися підстави для перегляду справи за нововиявленими обставинами.
— Які обставини?
Він поклав перед нею аркуш.
— Перші документи щодо земельної схеми. У ланцюгу є Денис Горобець.
Марина дивилася на надруковане прізвище. Не в пам’яті, не в нічних прокручуваннях, не у власному безсиллі — на папері. З датами, зв’язками, реквізитами.
— Цього вистачить?
— Щоб почати процедуру — так. Для негайного звільнення — поки що ні. Але Бойко просив передати: він не поїде, доки ви тут.
— Це нерозумно.
— Можливо. Але він сказав саме так.
Адвокат пішов, а Марина ще довго лежала нерухомо. Правда виявилася не за стінами світу. Вона весь цей час була поруч — у документах, переказах, прізвищах, підписах. Просто ніхто не хотів її шукати.
Про те, що брат живий, Остап знав іще після нічного дзвінка. Уранці він випив каву, поставив чашку точно в центр блюдця і зателефонував своїй людині в регіональному офісі.
— Повідом про Савчук.
Потім підійшов до панорамного вікна й подивився на місто. П’ятдесят із гаком років життя. Майже три десятки — поруч із Климом в одній справі. Спершу перевезення, потім склади, будівництво, холдинг, біржа, великі кабінети, чужі усмішки. Клим завжди був обличчям компанії: розумний, переконливий, небезпечний тим, що помічав нестиковки. Остап лишався тінню — схемами, цифрами, рішеннями, про які не говорять при журналістах.
Так працювало, поки Клим рік тому не почав ставити запитання про далекі земельні ділянки. Не звинувачував. Просто питав: хто посередники, чому ціна така, звідки ланцюг. Остап тоді відповів щось про ринок і внутрішні процедури. Клим кивнув і замовк. А коли Клим замовкав, він думав. Остап знав це краще за багатьох.
План з’явився не відразу. Остап не називав його вбивством. Він називав це усуненням невизначеності. Зимовий ліс, мороз, зникнення під час поїздки. Без тіла пошуки могли тягнутися довго. За кілька днів рада директорів оформила б його контроль. Усе виглядало б чисто.
Але Клим вижив. І поруч із ним опинилася жінка, чия стара справа тягнулася до тієї самої земельної схеми. Остап відкрив ноутбук, знайшов матеріали щодо Марини Савчук і зупинився на прізвищі Горобця. Якщо Клим почне витягати її вирок, він добереться до ділянок, посередників, підставних фірм і підпису Остапа.
Він узяв інший телефон і набрав номер.
— Денисе, мені потрібна зустріч. Сьогодні…
