Вони зустрілися ввечері в закритій залі дорогого ресторану у великому місті. Окремий вхід, щільні штори, жодної зайвої прислуги, телефони залишені за межами кімнати. Остап завжди вибирав такі місця для розмов, після яких не повинно лишатися слідів.
Денис Горобець виглядав саме так, як Остап очікував: підтягнутий, акуратний, з обличчям людини, яка вміє показувати потрібну емоцію й ховати небезпечну. Хороший слідчий завжди трохи актор, особливо якщо надто довго грає чесного.
— Вона знайшла твого брата? — спитав Горобець без привітання.
Остап якийсь час дивився на нього.
— Перш ніж продовжимо, уточнімо: якщо ця історія спливе, проблеми будуть не тільки в мене.
— Я розумію.
— Ні. Ви маєте розуміти краще. Варто Климу підняти документи щодо ділянок — він підніме все: місцеву адміністрацію, посередників, вашу роль, старі свідчення.
Горобець ледь помітно напружився.
— Тому я тут.
— Добре. Тоді прямо. Брат живий. З ним жінка, яку нам обом вигідніше було б не бачити в центрі уваги. Її вже затримали, але Клим найняв адвоката. Макара Литвина.
Пальці Горобця ледь помітно стиснули край столу.
— Він займається переглядом вироків.
— Уже займається.
— Що ви хочете від мене?
— Усе щодо її справи. Те, що не дійшло до суду. Те, що ви вилучали, не долучали, губили, переоформлювали. Мені треба знати, що може спливти.
Горобець відкинувся назад.
— Небезпечна розмова, Остапе Андрійовичу.
— Ми в одному човні.
— Різниця в тому, що у вас поки діловий ризик, а в мене кримінальний.
— Поки.
Горобець помовчав, потім сказав:
— Є свідок. Старий, сусід Ковалюка. Тоді він бачив дещо. Я переконав його мовчати.
— Ім’я?
— Яків Марущак. Близько сімдесяти. Живе там само, в невеликому селищі.
— Мовчить?
— Досі мовчав. Але старі під кінець життя іноді згадують про совість.
Остап не став записувати. Запам’ятав.
— Я займуся.
— Як?
— Гроші. Переїзд. Родичі. Він зникне з поля зору, і ми виграємо час.
— Думаєте, цього вистачить?
— Мені потрібно кілька днів.
Остап підвівся.
— А потім?
— Потім брат перестане ставити запитання.
— Яким чином?
Остап уперше за вечір усміхнувся.
— Способами, які краще не уточнювати.
Він пішов, а Горобець лишився сидіти за столом, дивлячись у келих, до якого так і не доторкнувся…
Макар Литвин знайшов Якова Марущака раніше, ніж Остап устиг купити його мовчання. Допомогла Марина: сидячи в камері з олівцем і тонким аркушем паперу, вона записала все, що пам’ятала про ніч смерті Петра Ковалюка.
Пам’ять за три роки не стерлася. Навпаки, стала гострішою, бо в ув’язненні минуле повертається знову і знову, доки не вивчиш його до дрібниць. Ковалюк надійшов з ознаками тяжкого стану, схожого на гостру серцеву проблему. Марина діяла за протоколом: огляд, перша допомога, виклик бригади з районного центру. Бригада їхала довго. Коли приїхала, пацієнт уже помер.
Офіційна версія стверджувала, що вона помилилася з діагнозом і втратила час. Але картина була іншою. Не так помирають від серцевої недостатності. Не так швидко змінюються дихання, колір шкіри, реакція зіниць. Марина говорила про це. Її не слухали. Горобець, тоді ще наречений, тримав її за руку й переконував: «Ти втомилася, переплутала, не роби гірше». Він дивився їй у вічі й брехав так переконливо, що вона майже повірила у власне божевілля.
Вона написала адвокатові про сусіда. Дім Марущака стояв навпроти дому Ковалюка. Марина бачила старого у вікні тієї ночі, коли прибула на виклик. Він міг помітити, хто заходив до Ковалюка до медиків і хто виходив. Тоді вона не надала цьому значення — пацієнт помирав, усе інше стало шумом. Потім зрозуміла, але справу вже закривали.
Литвин поїхав туди сам. Він знайшов Марущака в старому будинку з низькими вікнами. Наступного ранку до старого прийшов незнайомець із конвертом і пропозицією переїхати. Марущак узяв конверт, перерахував гроші, подумав і зателефонував адвокатові.
— Тут до мене приходили, — сказав він. — Кажуть, їдь.
— Не їдьте. Я сьогодні приїду. Потрібна офіційна заява.
— Це тепер безпечно?
— Від цього моменту — так. Я вже домовився про захист свідка.
Старий довго мовчав.
— Отже, все-таки дочекався.
— Чого?
— Коли правду можна сказати не пошепки.
Він дав свідчення: бачив Горобця в домі Ковалюка до приїзду швидкої, бачив, як той виходив, притримуючи кишеню, бачив розмову, після якої Ковалюкові стало гірше. Тоді старого спитали похапцем, просто в дверях, і більше до нього не повернулися. Потім він злякався. Тепер йому майже сімдесят, і страх, як він сказав, уже не такий важкий, як мовчання.
До вечора Клим отримав повідомлення від Юрія: свідка знайдено, готовий говорити; документи щодо земельної схеми зібрано; у ланцюгу є Остап і зв’язок із Горобцем через посередника. Клим прочитав повідомлення, відклав телефон, завів годинник. До ради директорів лишалося чотири дні…
