Миронич попросив Данила передати рюкзак і рухатися якомога повільніше. Сам дістав перекис, бинти, шприц і ампулу ліків. Його руки, які ще недавно тремтіли від холоду, стали точними й спокійними.
Рана виглядала гірше, ніж у яру. Сталеві зубці розірвали м’язи й пошкодили суглоб, два пальці трималися лише на сухожиллях. Земля, хвоя й запечена кров тимчасово закрили ушкодження, але під цією кіркою швидко розвивалося запалення.
Старий торкнувся гарячої лапи. Самиця сіпнулася, Сивий привідкрив одне око. Миронич завмер, дочекався, поки вовк знову опустить повіки, і почав промивати рану. Перекис зашипів білою піною.
Вовчиця скинула голову й клацнула зубами в повітрі. Сивий миттю опинився на ногах. Рик ударив так близько, що Данило відсахнувся, зачепився за корінь і впав.
— Сивий, стій! — різко сказав Миронич. — Їй боляче, але це потрібно.
Вовк навис над старим. Роззявлена паща опинилася за кілька сантиметрів від його обличчя, гаряче дихання пахло сирим м’ясом. Одного руху вистачило б, щоб перекусити горло. Миронич не затулився й не відсунувся. Він дивився в жовті очі твердо й спокійно, лишаючи звірові право вирішити.
Кілька секунд розтяглися у вічність. Потім Сивий закрив пащу й сів. Боки його важко ходили, але він більше не заважав. Мовчазна угода, що виникла біля старого лігва, витримала перше випробування.
Миронич продовжив очищати рану. Самиця скавучала й намагалася вирватися, тоді Сивий ліг впритул і притис її тулубом. Якимось звіриним чуттям він розрізнив два болі: той, що лишає залізо, і той, після якого може стати легше.
У складках ушкодженої тканини застрягли дрібні голки й шматочки кори. Старий виймав їх один по одному, щоразу зупиняючись, коли дихання вовчиці ставало надто частим. Не можна було ні поспішати, ні лишати бруд усередині. Данило спостерігав за обличчям наставника й повторював його рухи: не тягнув лапу, підтримував знизу, завчасно подавав чисту марлю. Страх іще змушував його коситися на Сивого, але поступово увага перейшла з вовчих іклів на роботу, яку треба було закінчити.
Данило підповз ближче. Страх нікуди не зник, але руки вже слухалися. Він подавав марлю, розрізав пластир, притримував ушкоджену кінцівку. Коли Миронич зробив укол, вовчиця здригнулася й знову обм’якла.
Свіжий бинт лягав шар за шаром. Перші витки швидко забарвилися кров’ю, наступні лишилися майже білими. Старий закріпив пов’язку, відкусив край зубами й утомлено відкинувся назад. Він не був ветеринаром, але вмів обробляти рвані рани, вправляти вивихи й робити уколи свійським тваринам. Тепер цих знань мало вистачити бодай до ранку.
Із рюкзака він дістав пляшку теплого козячого молока. Вовчиця не відреагувала на запах. Миронич змочив палець і провів по її губах. Після другої спроби сухий язик ворухнувся й злизав краплю. Горло здригнулося — вона могла ковтати.
Старий терпляче вливав молоко по краплі. Самиця не розплющувала очей, але кожен ковток повертав їй хоч трохи сил. Данило сидів поруч і мовчки дивився, як дорослий хижак дозволяє людям торкатися своєї пораненої пари. Усе прочитане ним про нездоланну дистанцію між диким звіром і людиною тепер здавалося неповним.
Миронич час від часу зупинявся й торкався пальцями шиї вовчиці, перевіряючи пульс. Дихання лишалося слабким, однак після молока паузи між вдихами стали коротшими. Ясна все ще були майже білі, тіло не зігрілося, і старий розумів, наскільки крихкою лишається надія. Він не дозволяв собі назвати лікування порятунком: поки самиця не прокинеться й запалення не відступить, будь-яке поліпшення може виявитися останнім спалахом сил.
Данило хотів спитати, чи виживе вона, але так і не вимовив запитання. Відповіді не знав навіть наставник. Замість обіцянок Миронич акуратно прибрав використану марлю, перевірив, чи не перетягнута пов’язка, і ще раз оглянув укриття. Суха ніша й тепло Сивого були зараз важливіші за будь-які слова. Люди могли лише виконати свою частину роботи й піти, лишивши організму звіра право на подальшу боротьбу.
— На сьогодні досить, — нарешті сказав Миронич. — Їй потрібні спокій і тепло. Вранці принесемо ліки й нову пов’язку.
— А малюки?
— Поки лишаться в нас. Мати не зможе їх годувати. Виходимо повільно.
Сивий знову згорнувся навколо самиці. Його ребра рухалися в тому самому ритмі, що й її, ніби на двох у них лишилося одне дихання. Данило підняв рюкзак і прошепотів:
— Якщо розповісти, ніхто не повірить.
Миронич насилу випростав спину й уперше за день усміхнувся.
— Нам не чужа віра потрібна. Нам треба, щоб вона дожила до завтра.
Вони лишили звірів під корінням і рушили назад. Із кожним кроком тіло старого інспектора дедалі настирливіше нагадувало, якою ціною дався цей день…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
