На спусках у Миронича підгиналися коліна, поперек пекло, руки щеміли під мокрими рукавами. Щоб не зосереджуватися на болю, він рахував кроки. Данило тепер ішов не слідом, а поруч. На підйомах мовчки підставляв плече, при кожному ковзанні встигав схопити наставника за лікоть.
Біля струмка вода піднялася ще на долоню. Посеред переправи нога старого зісковзнула з каменя, і течія ледь не перекинула його. Данило обома руками вчепився в ремінь, рвонув на себе й утримав. На берег вони вибралися знесиленими. Миронич стояв навкарачки, кашляв і випльовував воду, а стажер сидів поруч, не розтискаючи збілілих пальців.
— Дякую, — нарешті промовив старий.
Данило лише кивнув. Його губи тремтіли від холоду, але на обличчі з’явилася незграбна усмішка людини, яка вперше зробила щось по-справжньому важливе.
До сторожки вони підійшли в сутінках. Дощ майже вщух, однак краплі з гілок створювали навколо тисячі тихих кроків. За дверима наполегливо пищали вовченята. Піч устигла прогоріти, тому Миронич спершу підкинув поліна, а вже потім нахилився над коробкою.
Дорогою старий кілька разів ловив себе на тому, що не пам’ятає останніх сотень метрів. Тіло рухалося саме, обходило коріння й утримувало рівновагу там, де свідомість провалювалася в сіру втому. Данило неголосно називав перешкоди попереду й торкався його плеча, не даючи збитися зі стежки. Коли за деревами з’явився прямокутник освітленого вікна, Миронич відчув не полегшення, а лише новий напад тривоги: у теплій кімнаті на них чекали троє малят, яких не можна було лишити голодними ні на зайву хвилину.
Двоє більших щенят вовтузилися в сорочці, штовхаючись лобами. Найслабше лежало на боці. Старий узяв його й притис до грудей. Під пальцями відчувалося часте серцебиття. Малюк і далі боровся — беззвучно, вперто, як його батько біля капкана.
Вони з Данилом по черзі годували вовченят. Двоє їли квапливо, бруднячи мордочки. Маленький робив кілька ковтків, стомлювався й засинав, але після короткої паузи знову брався за марлю. Миронич не підганяв його. Він чекав із тим самим терпінням, з яким колись учив сина тримати ложку.
Думка про Кирила повернулася несподівано. Синові було тридцять два, він працював із комп’ютерами у великому місті й телефонував приблизно раз на місяць. Розмови незмінно виходили короткими: кілька ввічливих запитань про здоров’я, квапливе прощання. Миронич щоразу хотів розповісти, як пахне перший сніг і якою тишею наповнюється ліс перед світанком, але не знаходив слів до того, як зв’язок обривався.
Відстань між ними вимірювалася не дорогою. Вона виросла з багаторічного мовчання й тих днів, які батько провів на обходах, поки дитина ставала дорослою. Миронич дивився на щеня в долоні й згадував Сивого, який лишився без їжі й сну біля самиці, зігріваючи її власним тілом. Вовк виявився дбайливішим батьком, ніж колись був він сам. Ця думка не ранила самолюбства — вона просто лягла всередині холодним, чесним знанням.
Коли Кирило був малим, Миронич теж умів тримати його так дбайливо, щоб не потривожити сон. Потім обходи ставали довшими, службових клопотів більшало, а розмови вдома — коротшали. Старий ніколи не ухвалював рішення віддалитися від сина; відстань виникала потроху, з сотень вечорів, коли один уже спав, а другий лише повертався. Тепер, дивлячись на Сивого, він уперше побачив увесь цей ланцюг цілком і зрозумів, чому рідкі дзвінки звучать ввічливо, але чужо.
Ніч розпалася на короткі відтинки. Кожні дві години Миронич вставав, розпалював вогонь, грів молоко й годував малят. Данило прокидався разом із ним, хоч наставник і не просив. Вовченята швидко звикали до запаху рук і низького хрипкого голосу.
До ранку слабке щеня почало смоктати впевненіше. Миронич подумки назвав його Стійким. Тільце стало щільнішим, лапи вже відштовхувалися від долоні в пошуках опори. Життя поверталося не дивом, а безліччю крихітних зусиль — вдих за вдихом, ковток за ковтком.
Після чотирьох дощових діб ранок видався тихим. Важкі хмари ще висіли низько, але вода з неба більше не падала. Вологе повітря пахло землею й набубнявілими бруньками. Поки Данило складав їжу й термос, Миронич готував молоко, нові бинти й ліки.
Перед виходом він затримав руку над коробкою. Стійкий ткнувся рожевим носом у великий палець. Можливо, це був звичайний рефлекс. Але старий однаково сприйняв цей дотик як вимогу повернутися живим…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
