Цього разу дорога зайняла менше часу. Потік почав спадати, і переправа минула без падінь. Між стовбурами вперше показалося бліде сонячне світло, у кронах перегукувалися синиці, десь далеко стукав дятел. Після вчорашньої водяної темряви ліс потроху повертав собі голоси.
Біля виворотня Миронич зупинився завчасно. З укриття не долинало ні гарчання, ні скавчання. Він заглянув за коріння й побачив Сивого в колишній позі. Вовк не рухався, обійнявши тілом вовчицю. Кілька страшних митей старий не міг розгледіти її дихання, потім бік повільно піднявся й опустився.
За ніч навколо звірів майже нічого не змінилося. На землі збереглися сліди вчорашніх колін, біля кореня лежав обривок упаковки від бинта, а біла пов’язка на лапі стала бурою по краях. Сивий, здавалося, не покидав свого місця навіть по воду. Миронич раптом виразно уявив, як вовк дослухався до кожного нерівного вдиху самиці й чекав людських кроків, не знаючи, чи справді той повернеться. Від цієї довіри ставало важче, ніж від рюкзака.
Сьогодні самиця дихала глибше. Напруження, яке Миронич носив у грудях усю ніч, послабло. Він прихилився до дерева, щоб приховати раптову слабкість.
Сивий підвів голову. Очі запали від голоду й безсоння. Він уже не зустрічав старого ні благанням, ні погрозою. У погляді з’явилося впізнавання: ця людина одного разу повернулася й тепер прийшла знову.
Миронич дістав сире м’ясо із запасів сторожки й поклав за метр від вовка. Сивий втягнув запах, але лишився біля самиці. Голод зводив його, однак відійти від неї він не наважувався.
— Якщо сам звалишся, їй легше не стане, — пробурчав старий. — Їж.
На прохання наставника Данило повільно підсунув м’ясо до самої морди звіра. Його пальці опинилися зовсім поруч з іклами, і руки знову затремтіли. Сивий дочекався, поки людина відсунеться, тоді схопив їжу. Він ковтав великими шматками, майже не жуючи. За різкими рухами було видно, наскільки виснажився.
Поки вовк їв, Миронич зняв стару пов’язку. Набряк іще тримався, але не збільшився, краї підсохли, гною не було. Ознак посилення запалення поки не спостерігалося. Він промив ушкодження, наклав свіжу марлю й зробив другий укол. Вовчиця відреагувала слабким рухом, зате язик став рожевішим. Вона ковтала молоко впевненіше, ніж напередодні.
Коли люди зібралися йти, Сивий уперше підвівся. Лапи тремтіли від утоми, хода була непевною. Він підійшов до Миронича впритул і торкнувся носом долоні. Цього разу не відсторонився одразу. Шорсткий язик швидко ковзнув по збитих кісточках, після чого вовк повернувся до своєї пари.
Старий довго дивився на вологий слід. Усередині нього, де десятиліттями жила неприязнь до вовчої зграї, щось ледь помітно змінилося. Старий біль не зник, пам’ять про Зорю лишилася, але поруч із нею з’явилося нове знання, яке більше не дозволяло бачити в кожному вовкові одного й того самого ворога.
— Завтра знову прийдемо, — сказав Миронич.
Так почалися їхні щоденні походи. На світанку вони годували вовченят, збирали аптечку й ішли до виворотня. Данило більше не ставив запитань і жодного разу не лишився в сторожці. Кожен день приносив невелику зміну: дихання самиці ставало рівнішим, жар відступав, у очах з’являлася ясність.
На третій день вовчиця вперше надовго розплющила очі. Радість виявилася короткою: саме тоді Миронич помітив, що ушкоджені пальці темніють. Попри обробку, відмирання тканини піднімалося вище.
Старий зрозумів: якщо не видалити уражену частину, запалення знову охопить усю лапу. Він приніс простерилізований ніж і приготував знеболювальний укол. Данило, побачивши інструмент і стан рани, зблід. Сивий відчув тривогу людей і не відривав від них погляду…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
