Одностволка в руках Степанича не тремтіла. Його обличчя блищало від поту, очі почервоніли, на щоках змішалися волога й сльози. Від колишньої метушливої боязкості майже нічого не лишилося. Чоловік дивився на Романа важко й прямо, ніби за кілька тижнів устиг наново пережити кожен крок до того капкана.
— Кинь карабін, — сказав він неголосно.
У тиші, що настала, слова прозвучали виразніше за крик. Роман переводив погляд із колишнього напарника на вовка, потім шукав очима Миронича на скелях. Він усе ще тримав зброю, але вже не контролював жодного напрямку.
— Ти вирішив мене налякати? — спитав він і коротко розсміявся. Сміх вийшов здавленим, нервовим. — Та ти ж власної тіні боїшся. Згадай, як утік тоді. Думаєш, зараз зможеш вистрілити в людину?
Степанич зблід, однак ствол не опустив.
Степанич не відповідав на глузування. З його обличчя було видно, що він пам’ятає і встановлене залізо, і розмову про живих щенят, і власну втечу. Цього разу він не збирався поступатися страху.
Після втечі з яру Степанич не міг удавати, ніби нічого не сталося. Перед очима лишалася самиця в капкані, а у вухах — писк дитинчат, яких Роман збирався продати живими. Тоді він кинув зброю не з милосердя, а від жаху перед Сивим, і усвідомлення власної боягузливості мучило сильніше за можливе покарання. Тепер той самий чоловік знову прийшов убивати, а Степанич ішов слідом і бачив, як помста остаточно витісняє в ньому розум. Якщо знову відступити, чужий постріл стане і його провиною.
Він не вимовив усього цього вголос. Слова вийшли б незграбними й безпорадними. Але Миронич, який спостерігав згори, прочитав рішення з того, як Степанич поставив ноги й притис приклад до плеча. Чоловік, як і раніше, боявся Романа, суду, вовка й власної зброї. Просто вперше страх перестав визначати, що він зробить далі.
Ці слова не були погрозою. Степанич говорив про себе, про межу, яку одного разу вже переступив і до якої більше не хотів повертатися. Роман почув лише виклик. Його обличчя перекосило від роздратування: людина, яку він звик вважати слабкою й керованою, перестала підкорятися.
Сивий зробив один безшумний крок. Роман скинув карабін у його бік, але тут же згадав про одностволку за спиною й завмер. Перехрестя загроз стягнулося навколо нього. Він міг вистрілити лише в одну ціль, після чого дві інші встигли б відповісти.
На уступі Миронич повільно підвівся. Від напруження зводило затерплі лікті, кам’яна крихта вп’ялася в долоні. Двостволка лишалася марною на такій відстані, тож старий міг впливати лише голосом.
Миронич знову гукнув Романа на ім’я. Голос згори нагадував, що мисливець перебуває під наглядом і не зможе спокійно прицілитися. Єдиним безпечним виходом лишалося покласти зброю, однак визнавати поразку Роман не хотів.
Мисливець різко задер голову, нарешті визначивши напрямок. На мить карабін піднявся до скелі, але Миронич був вище й ховався за краєм уступу. Роман знову опустив ствол. На його лобі виступив піт.
Погляд Романа метнувся до розколини й назад. Він нарешті зрозумів, що троє людей виступили проти нього через вовчу сім’ю, яку він вважав лише здобиччю. Усвідомлення не зупинило його, а лише посилило лють.
Старий не відповів. Будь-яке пояснення зараз лише дало б Романові час знайти вихід. Степанич теж мовчав. Сивий стояв нерухомо, але його голова опустилася нижче, а вага перенеслася на передні лапи.
Роман зрозумів, що вовк готується до кидка. Паніка нарешті перемогла розрахунок. Замість того щоб відпустити карабін, він круто розвернувся й спрямував його в груди Степанича.
Цей рух зайняв менше секунди. Миронич побачив, як плече мисливця повертається, як палець шукає спуск і як Степанич перестає дихати. Стара одностволка вже дивилася не в спину, а просто на колишнього напарника. Відступати було нікуди. Роман підняв зброю до рівня плеча, роблячи свою останню помилку…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
