Постріл одностволки розколов низину. Після приглушеного хлопка карабіна цей звук видався особливо гучним і відкритим. Луна вдарилася об скелі, птахи знову зірвалися з далеких гілок.
Роман закричав. Карабін випав, сам він схопився за коліно й повалився набік. Крізь розірвану тканину швидко проступала кров. Степанич цілив не в груди: у вирішальну секунду він вибрав зупинити, а не вбити.
Зброя вдарилася об корінь і відскочила вбік. Роман машинально потягнувся до неї, але ушкоджена нога не дозволила навіть повернутися. Він уперше опинився цілком беззахисним перед тими, кого вважав слабшими за себе: сільським напарником, старим інспектором і диким звіром. Крик перейшов у важкий хрип. На обличчі змішалися біль, недовіра й лють людини, яка до останнього була певна, що гроші, далекобійна зброя й звичка командувати дають їй владу над будь-яким наслідком.
Миронич бачив, як Степанич одразу відвів ствол до землі. Другого пострілу не було. Це остаточно показало: чоловік прийшов не розправлятися з колишнім напарником. Він чекав лише тієї єдиної миті, коли інакше зупинити Романа буде неможливо, і тепер сам виглядав наляканішим за пораненого.
Мисливець качався по моху й сипло стогнав, притискаючи руки до рани. Сивий наблизився ще на крок. Перед ним лежала людина, яка двічі прийшла по його сім’ю і тепер більше не могла підняти зброю. Вовк дивився на кров і біль без тріумфу. Йому не потрібна була відплата. Загроза перестала рухатися — цього було досить.
Миронич почав спускатися з уступу. Після довгої нерухомості ноги майже не згиналися, підошви ковзали по каменю. Він чіплявся за кущі й виступи, не випускаючи з поля зору ні Сивого, ні пораненого. Поки старий діставався низини, Степанич усе ще стояв з опущеною одностволкою.
Його трясло так сильно, що цокотіли зуби. Рішучість, яка тримала руки перед пострілом, зникла, лишивши жах перед зробленим.
— Мироничу, я не хотів його вбивати, — заговорив він, щойно старий наблизився. — Він би вистрілив. Спершу в самицю, потім у всіх інших. Я бачив, куди він цілився. Я не міг знову просто стояти.
Остап Миронович поклав долоню йому на плече. Степанич сіпнувся, ніби чекав звинувачення.
— Ти його зупинив. У ногу влучив, не в серце. Зараз головне — не дати йому стекти кров’ю.
Степанич опустив голову й заплакав беззвучно, витираючи обличчя брудним рукавом. У цих сльозах змішалося все: страх покарання, полегшення, сором за капкан і напруження останніх хвилин. Миронич не прибирав руки, поки чоловік не почав дихати рівніше.
З-за дерев з’явився Данило. Він бачив протистояння зі своєї позиції й дочекався, поки зброя опиниться на землі. Тепер стажер швидко скинув рюкзак, дістав джгут і бинти. Ні злорадства, ні бажання завдати Романові зайвого болю в його рухах не було.
Данило попросив Миронича тримати ушкоджену ногу й одразу взявся за кровотечу. Голос стажера лишався рівним, хоч обличчя помітно зблідло.
Роман спробував відштовхнути його, але тут же скрикнув. Данило перехопив кінцівку вище коліна, наклав джгут і відзначив час. Потім притис до ушкодження складений бинт. Усе це він робив тими самими впевненими руками, які кілька тижнів тому тремтіли при вигляді Сивого. Миронич помітив цю зміну, хоч момент для похвали був невідповідний.
— Зв’яжися з лісовою службою й поліцією, — розпорядився старий. — Передай координати. Скажи, двоє порушників прийшли на незаконне полювання, між ними стався постріл, один поранений. Хай пришлють допомогу.
Данило відійшов на кілька кроків, тримаючи телефон біля вуха. Зв’язок у низині уривалося, тому він повторював координати повільно й кілька разів. Степанич сів на землю, поклавши одностволку подалі. Роман важко дихав, пов’язка темніла, але кровотеча стала слабшою.
Миронич підвів голову до скель. Біля входу в розколину тепер стояла вовчиця. Вона трималася впевнено, лише обережно переносячи вагу з ушкодженої передньої лапи, і тихо кликала дитинчат. Із темряви печери долинув відповідний писк…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
