Роман зупинився й підняв бінокль. Повільно оглядав схил, ділячи його на ділянки. Лінзи ковзнули по уступу, де лежав Миронич, і пішли далі. Старий злився із сірим каменем і мохом, але серце калатало так сильно, ніби звук міг долетіти до низини.
Бінокль у руках мисливця завмер навпроти розколини. Роман опустив його, і на обличчі з’явилася вузька безрадісна усмішка. Він зняв карабін, перевірив затвор і рушив до скель неквапом, упевнений, що здобичі нікуди тікати.
Відстань становила близько трьохсот метрів. Для зброї з оптикою — зручний постріл, для старої двостволки з картеччю — цілковита безпорадність. Миронич не встиг би ні спуститися, ні наблизитися. Він дивився на палець біля спуску й на ледь помітний хвіст Сивого в кам’яній щілині.
У кишені завібрував телефон. Старий ледь не здригнувся всім тілом. На екрані було повідомлення Данила: «Він прийшов не сам». Нижче відкрилася фотографія, знята через бінокль.
Степанич сидів за поваленою осикою приблизно за сто метрів від Романа. Його стара одностволка була спрямована не на вовче сховище, а в спину колишнього напарника. Навіть на нечіткому знімку обличчя чоловіка виглядало змученим. Страх іще лишався, але поруч із ним з’явилася рішучість людини, яка нарешті підійшла до останньої межі.
Старий намагався зрозуміти, навіщо Степанич повернувся. Можливо, весь цей час його мучив ранок біля капкана: безпорадна вовчиця, сліпі дитинчата й власна втеча. Тепер він ішов за Романом тим самим лісом, але вже не заради обіцяної частки. Миронич не міг знати, чи вистачить йому сміливості натиснути на спуск, якщо напарник вистрілить. Одностволка в його руках могла стати порятунком, а могла додати ще одну випадкову смерть.
Миронич знову навів бінокль на низину. Роман не підозрював про засідку. Уся його увага була в колі прицілу. Степанич не ворушився. Між двома чоловіками простяглася невидима нитка: один готувався вбити, другий — зупинити його, але ніхто ще не знав, чи витримає рука у вирішальну мить.
Карабін трохи змістився. Миронич зрозумів, куди цілився Роман. Не в Сивого — у вовчицю. Кульгава самиця була легкою мішенню. Мисливець хотів спершу вбити її на очах у вожака, повернути йому ту саму безпорадність, яку сам пережив біля яру.
Це вже не мало нічого спільного ні зі здобиччю, ні з грошима. Роман перетворював убивство на покарання за власне приниження.
Палець ліг на спуск і почав повільно згинатися. Миронич не будував плану. Просто набрав повні груди повітря й вигукнув ім’я мисливця:
— Романе!
Крик ударився об каміння, розколовся луною й прокотився між соснами. З гілок разом зірвалися птахи. Сотні крил ляснули над низиною, заглушаючи інші звуки. Роман здригнувся, палець зірвався, карабін вистрілив. Приглушений хлопок потонув у пташиному шумі, куля пішла вгору.
Мисливець різко розвернувся й почав водити стволом по схилах, намагаючись знайти людину. Холодна впевненість зникла. Під маскою досвідченого переслідувача знову проступив переляканий городянин, який одного разу вже тікав від вовка.
Із розколини безшумно вийшов Сивий. Він не кидався й не гарчав. Просто став на сірому камені, опустивши голову, і подивився на озброєного ворога. Вовк зрозумів, звідки прийшла загроза.
Роман відступив на крок, потім ще на один і вперся спиною в сосну. Перед ним стояв Сивий, згори лунав невидимий голос Миронича. Лишався шлях назад. Мисливець почав повільно повертатися — і побачив Степанича, який підвівся з-за поваленого стовбура…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
