Першим попередженням став маленький білий недопалок. Миронич помітив його на стежці приблизно за три кілометри від лігва. Папір лишався майже сухим, отже, сигарету кинули зовсім недавно. Від недопалка тягло дорогим ментоловим тютюном.
Степанич курив дешеві міцні сигарети, запах яких неможливо було сплутати. Ментол полюбляв Роман. Миронич розчавив знахідку між пальцями й озирнувся. Сонячний ліс, хвилину тому спокійний, відразу сповнився підозрілих тіней. Кожен тріск нагадував крок, кожен нерухомий кущ міг приховувати людину зі зброєю.
Старий уперше так виразно відчув те, що відчуває звір, учуявши мисливця: беззахисність на власній землі.
— Повертаємося до лігва, — тихо сказав він Данилові. — Швидко.
Вони майже бігли, не вибираючи сухих місць. Гілки шмагали по обличчю, молоде листя чіплялося за одяг. Миронич безмовно просив ліс про одне: нехай чужий пройде повз, нехай Сивий устигне відчути загрозу.
За пів кілометра до виворотня старий зупинився. Навколо стояла неприродна тиша. Не пищали щенята, не перегукувалися птахи, навіть листя ніби перестало шелестіти. Так ліс завмирав перед грозою або поруч із небезпекою.
Данило лишився позаду, Миронич рушив сам. Укриття під корінням виявилося порожнім. Трава була прим’ята, у повітрі тримався різкий запах звірячого страху. Старий опустився навколішки й побачив свіжий відбиток дорогого черевика з глибоким малюнком підошви.
Роман знайшов це місце.
Відбиток був глибокий: людина довго стояла біля входу й, імовірно, розглядала сліди звірів. Поруч Миронич помітив прим’яту траву, де спирався приклад або коліно. Ні гільзи, ні краплі крові не було — отже, Роман не встиг вистрілити. Сивий вчасно відвів усіх. Ця думка принесла лише коротке полегшення. Мисливець бачив напрямок, розумів, що сім’я не могла піти далеко через кульгаву самицю, і напевно продовжував пошук.
— Сивий відвів сім’ю, — сказав Миронич Данилові, який підійшов. — Учув людину раніше за нас.
Від лігва розходилися два ланцюжки слідів. Людина подалася до заболоченої низини, вовки — у бік старого сосняку зі скельними виходами.
— Розділимося, — вирішив старий. — Ти йди по черевиках. Побачиш Романа — не наближайся, одразу повідом мені. Я знайду сім’ю.
Данило хотів заперечити, але з обличчя наставника зрозумів, що часу на суперечку немає. Вони розійшлися.
Миронич читав шлях Сивого по прим’ятій траві, зламаній папороті й ледь помітних подряпинах на моху. Вожак ішов попереду, вибираючи безпечну дорогу. Кульгава самиця трималася позаду, а перелякані вовченята бігли між батьками. Зграя рухалася швидко й майже не лишала слідів.
За годину старий дістався двох великих гранітних валунів. Між ними темніла вузька розколина, що вела в суху невелику печеру. У прорізі виднівся кінчик сірого хвоста. Сивий лежав упоперек входу, закриваючи сім’ю власним тілом.
Він помітив Миронича, але не видав ані звуку. Вовк ніби розумів: зараз шум видасть схованку.
Старий не підійшов. Обійшов валуни й піднявся на вкритий мохом уступ, звідки проглядалася низина. Ліг на живіт, дістав старий бінокль і приготувався чекати. Майже дві години нічого не відбувалося. Сонце повільно пересувало плями світла по землі, затерпали лікті, німіла шия, однак Миронич лишався нерухомим.
Нарешті між соснами з’явилася людина. Роман рухався зовсім не так, як того дня біля капкана. Зникла розв’язна хода багатого гостя. Тепер він ступав безшумно, переходив від дерева до дерева й цілком зливався із зеленню дорогого спорядження. На карабіні стояли оптичний приціл і глушник.
Він прийшов не по шкури. Миронич побачив це по холодному зосередженому обличчю. Роман вистежував вовків заради помсти — за втечу, за пережитий жах, за те, що старий і Сивий змусили його відчути себе слабким…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
