Уночі Мирон Данилович забрав коробку з живим пташеням до себе. Не тому, що раптом став великим любителем птахів. Просто в сторожці на ніч ставало сиро, а вдома від батареї йшло рівне тепло. Він поставив коробку на табурет біля вікна, застелив дно старим махровим рушником, налив води в блюдце й довго сидів навпроти, прислухаючись до шерехів.
За шибкою час від часу тихо шкрябав дзьоб. Ворона знайшла його і тут.
Уранці він відчинив кватирку. Птаха відразу сіла на край, ніби чекала цього руху всю ніч. Вороненя в коробці пожвавилося, витягло шию, захрипіло. Мати швидко опустила дзьоб, і крізь віконний проріз від неї до нього перейшов маленький шматочок розмоченого хліба. Мирон Данилович завмер із чайником у руці. До цієї миті все ще можна було пояснити звичайними людськими словами: врятували, відігріли, обробили лапу. А це було вже не для пояснень. Надто близьке, надто особисте. Він тихо відступив від вікна й залишив їм простір.
Пташеня прожило в нього вдома п’ять днів. Увесь цей час доросла ворона прилітала вранці й увечері. Іноді приносила їжу сама: розмочений хліб, грудочку каші, розчавлену ягідку, жирного жука, здобутого десь біля теплих труб. Іноді просто сиділа на підвіконні й спостерігала, як пташеня п’є воду, шипить на Мирона Даниловича й знову вчиться ставити хвору лапу.
На третій день воно вже видерлося на край коробки. На четвертий перелетіло з табурета на спинку стільця. На п’ятий вискочило у відчинену кватирку саме: вдарилося крилом об раму, незграбно гепнулося на карниз, з карниза перебралося на гілку клена і тільки там змогло втриматися. Мати відразу сіла поруч. Вони довго сиділи вдвох, майже однакові в чорному силуеті, тільки одне ще сіркувате, незграбне.
Потім доросла ворона злетіла вниз на той самий люк. Один раз ударила по кришці дзьобом і повернулася до пташеняти. Мирон Данилович дивився з вікна й відчував, як у нього незрозуміло стискається горло.
Вони полетіли разом. Але не зникли одразу. Ще близько тижня ворона з’являлася у дворі щоранку: іноді сама, іноді з молодим, який літав нерівно, важкувато й сідав на дроти незграбними змахами. Біля люка вона більше не кричала.
Зате після тієї історії мешканці вже не сприймали люк як звичайний круг заліза. За кілька днів його все ж відкрили як належить: прочистили шахту, прибрали іржаву сітку й сміття, через яке пташеня потрапило в біду, закрили бічний лаз захисною решіткою, замазали щілини. Тоді ж мешканці виявили, що половина дрібних речей, які зникали все літо, лежала в тому самому гнізді на бетонній полиці: дитячі заколки, ґудзики, блискучі фантики, ключик від шкатулки, стара брошка Параски Яківни. Хтось сміявся, хтось охав. Параска Яківна, впізнавши свою брошку, раптом заплакала й сказала, що це була остання річ від сестри.
Мирон Данилович слухав упіввуха. Для нього все головне вже сталося раніше — тієї секунди, коли важкий чавун піднявся, і з-під землі пролунав сиплий, дитячий, пташиний крик…
