— У тепло його треба, — сказала Лариса Петрівна. — І води. Зараз головне — вода.
— До мене в сторожку, — відповів Мирон Данилович раніше, ніж устиг обміркувати. — Там сухо.
Сторожкою в нього називали колишню колясочну біля першого під’їзду. Кімната була крихітна: стіл, стілець, старий диван, електрична плитка й шафка з будинковою документацією. Пахло там чаєм, залізом, мокрими рукавицями й пилом від труб. Не бозна-яке місце для птаха, зате тихе й тепле.
Коробку понесли туди цілою безглуздою процесією. Мирон Данилович крокував попереду, Леся несла вороненя, Сашко — лампу, Лариса Петрівна — термос і воду, Остап ішов збоку з таким похмурим обличчям, ніби випадково опинився всередині чужої біди набагато глибше, ніж збирався. Ворона супроводжувала їх згори: перелітала з поруччя на паркан, з паркану на гілку, з гілки на козирок під’їзду й ні на хвилину не відставала.
У сторожці пташеня обережно напоїли з кришечки. Спершу воно тільки кашлянуло, потім зробило жадібний ковток і раптом саме вчепилося дзьобом у край. Лапа вже набрякала довкола червоної борозни від жилки. Мирон Данилович промив її теплою водою й змастив тим, що знайшов під рукою. Пташеня шипіло, клювалося, але не так відчайдушно. У ньому відчувалося вперте життя.
Доросла ворона весь цей час сиділа зовні на підвіконні. Не стукала, не металася, не каркала. Просто дивилася всередину. Коли Мирон Данилович прочинив кватирку, вона не відлетіла, а подалася ближче. Вороненя в коробці підвело голову й ледь чутно клацнуло дзьобом. Птаха за вікном відповіла таким самим клацанням.
— Мати, — тихо сказав Остап у нього за спиною.
Мирон Данилович мовчки погодився. Він і сам уже це зрозумів. Це була не «та сама ворона біля люка», не лиха прикмета, не чорна божевільна птаха. Це була мати, яка три дні тягала їжу в щілину, стукала дзьобом по чавуну, кликала, захрипла, але не пішла навіть уночі.
У сторожці просиділи до вечора. Люди розходилися й поверталися. Хтось приносив варене яйце, хтось приносив поради, хтось просто стояв біля вікна, дивився на чорного птаха по той бік скла й мовчав. Місцева служба все-таки приїхала після обіду, коли головне вже було зроблено. Двоє чоловіків у робочих куртках довго оглядали люк, цокали язиками, казали, що потім треба б прочистити колектор, закрити бічний лаз сіткою й замазати щілини. Мирон Данилович слухав і не відповідав. Правильні слова завжди звучать особливо порожньо, коли їх вимовляють після того, як жива істота три доби кричала у тебе під вікнами.
Надвечір вороненя настільки зміцніло, що почало вибиратися з коробки. Крила були вкриті брудом і пилом, але цілі. Стрибало воно погано, хвору лапу берегло, хиталося, і все одно в кожному русі вже була не слабкість, а злість. Миронові Даниловичу це здалося доброю ознакою.
Маленьке мертве пташеня він виніс за будинок до старого клена, де земля ще не встигла як слід узятися холодом. Закопав мовчки, у коробочці з-під чаю, і повернувся, ні на кого не дивлячись. Ворона бачила це. Він зрозумів по тому, як вона потім сиділа не біля вікна сторожки, а на голій гілці клена над свіжою темною землею. Сиділа нерухомо, чорною мокрою тінню на сірому небі, і не кликала…
