Сашко підчепив нігтем іржаву сітку й трохи відігнув її. Жилка натяглася білою тонкою струною. Він підніс ножиці. Пальці тремтіли; Мирон Данилович відчував це тремтіння навіть через ремінь, за який тримав його всією вагою.
— Не рви, — тихо попередив Остап. — Смикнеш — лапу розпоре.
— Розумію, — прошепотів Сашко.
З першого разу ножиці зісковзнули. З другого зачепили нитку, але не взяли. На третій раз жилка луснула майже беззвучно. Ніхто, може, й не почув би цього слабкого клацання, якби не побачив, як одразу змінилося тіло пташеняти. Воно перестало сидіти у вивернутому перекосі, завалилося набік, потім хитко підвелося: жилка більше не тримала його.
— Є, — видихнув Сашко.
— Діставай.
Це виявилося важче, ніж перерізати жилку. Пташеня було вже велике, важке, майже оперене. Воно не давалося в руки: било крилом, намагалося клюнути, виривалося, але при цьому лишалося млявим від голоду й страху. Сашко спершу схопив його незграбно, і птах мало не зірвався з полиці. Леся пискнула. Ворона знялася над люком.
— Двома руками тримай! — рявкнув Мирон Данилович.
Сашко перехопив вороненя під груди й під крила, притиснув до рукава й почав повільно тягти нагору. Із шахти піднявся сірий, скуйовджений клубок пуху, бруду й теплового пилу. На лапі темніла тонка червона борозна. Дзьоб у пташеняти був уже майже дорослий, злий, тільки голос лишався слабким.
Леся швидко опустила його в коробку й прикрила рушником, лишивши щілину для повітря. І відразу всі знову подивилися вниз.
Друге пташеня лежало так само. Мирон Данилович зазирнув глибше, хоч уже все зрозумів. Див у шахті не було. Маленьке тіло не ворушилося, і повітря довкола нього здавалося холоднішим, хоча знизу, як і раніше, піднімалося тепло. Лариса Петрівна тихо відвернулася.
Ворона підлетіла не до коробки з живим, а на край люка й довго дивилася вниз. У цьому було щось таке, від чого у дворі знову запанувала незручна, важка тиша. Не красива, не урочиста. Просто все галасливе життя будинку раптом стиснулося до двох крихітних доль: одного врятованого сірого клубочка й другого, до якого люди запізнилися.
— Друге теж треба підняти, — сказав Мирон Данилович.
Сашко мовчки ліг на дошку знову. Цього разу ніхто не підганяв і не сперечався. Мертве пташеня підняли в старій ганчірці. Леся тримала згорток обережно, ніби навіть тепер боялася завдати болю.
Потім усі не відразу зрозуміли, що робити з дорослою вороною. По суті, робити з нею нічого й не треба було: вона вільна, сама вирішить, куди летіти. Але птаха не відлітала. Ходила по мокрому асфальту біля коробки, зазирала в щілину під рушником, поверталася до відкритого люка й знову підходила до коробки. Коли Мирон Данилович трохи підняв край рушника, вона не кинулася на людей і не клюнула його руку. Тільки тихо, надломлено каркнула. Із коробки їй відповів такий самий сиплий звук…
