Життя без прикрасСашко підчепив нігтем іржаву сітку й трохи відігнув її. Жилка натяглася білою тонкою струною. Він підніс ножиці. Пальці тремтіли; Мирон Данилович відчував це тремтіння навіть через ремінь, за який тримав його всією вагою.
— Не рви, — тихо попередив Остап. — Смикнеш — лапу розпоре.
— Розумію, — прошепотів Сашко.
З першого разу ножиці зісковзнули. З другого зачепили нитку, але не взяли. На третій раз жилка луснула майже беззвучно. Ніхто, може, й не почув би цього слабкого клацання, якби не побачив, як одразу змінилося тіло пташеняти. Воно перестало сидіти у вивернутому перекосі, завалилося набік, потім хитко підвелося: жилка більше не тримала його.
— Є, — видихнув Сашко.
— Діставай.
Це виявилося важче, ніж перерізати жилку. Пташеня було вже велике, важке, майже оперене. Воно не давалося в руки: било крилом, намагалося клюнути, виривалося, але при цьому лишалося млявим від голоду й страху. Сашко спершу схопив його незграбно, і птах мало не зірвався з полиці. Леся пискнула. Ворона знялася над люком.
— Двома руками тримай! — рявкнув Мирон Данилович.
Сашко перехопив вороненя під груди й під крила, притиснув до рукава й почав повільно тягти нагору. Із шахти піднявся сірий, скуйовджений клубок пуху, бруду й теплового пилу. На лапі темніла тонка червона борозна. Дзьоб у пташеняти був уже майже дорослий, злий, тільки голос лишався слабким.
Леся швидко опустила його в коробку й прикрила рушником, лишивши щілину для повітря. І відразу всі знову подивилися вниз.
Друге пташеня лежало так само. Мирон Данилович зазирнув глибше, хоч уже все зрозумів. Див у шахті не було. Маленьке тіло не ворушилося, і повітря довкола нього здавалося холоднішим, хоча знизу, як і раніше, піднімалося тепло. Лариса Петрівна тихо відвернулася.
Ворона підлетіла не до коробки з живим, а на край люка й довго дивилася вниз. У цьому було щось таке, від чого у дворі знову запанувала незручна, важка тиша. Не красива, не урочиста. Просто все галасливе життя будинку раптом стиснулося до двох крихітних доль: одного врятованого сірого клубочка й другого, до якого люди запізнилися.
— Друге теж треба підняти, — сказав Мирон Данилович.
Сашко мовчки ліг на дошку знову. Цього разу ніхто не підганяв і не сперечався. Мертве пташеня підняли в старій ганчірці. Леся тримала згорток обережно, ніби навіть тепер боялася завдати болю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.