Остап швидко оглянув шахту й примружився.
— Якщо зняти верхній кожух із труби, місця буде трохи більше. Тоді рукою можна дотягнутися до полиці. Але рука потрібна тонка.
Усі мимоволі подивилися на Лесю. Вона була невисока, сухорлява, гнучка, працювала в манікюрному салоні й до люків у житті не торкалася. Від цих поглядів у неї витяглося обличчя.
— Ви зовсім уже? — видихнула вона.
— Не цілком, — сказав Мирон Данилович. — Тільки руку по плече. І ліхтар.
— А якщо застрягну?
— Не застрягнеш.
— А якщо вона мені очі виклює?
Мирон Данилович подивився на ворону. Та стояла на краю вся натягнута, як пружина, але не кидалася. Коли він повільно простяг долоню над відкритим люком, птаха відступила на крок і знову нахилилася до шахти.
— Зараз їй не до нас, — сказав він. — Не зачепить.
У люк поліз усе-таки не Леся, а Сашко. У куртці він здавався ширшим, ніж був насправді, а руки в нього виявилися довгі. Мирон Данилович з Остапом відвернули старий металевий кожух на трубі, відігнули іржавий край і поклали впоперек люка дошку, щоб Сашко міг лягти грудьми й опустити плече глибше. Лариса Петрівна тримала лампу. Леся притискала до себе коробку з-під взуття, куди вже постелили старий рушник, якщо вдасться підняти пташеня.
— Ножиці маленькі є? — спитав Мирон Данилович.
Лариса Петрівна порилася в сумці, де, здавалося, вміщувалася половина її життя, і дістала манікюрні ножиці. Сашко нервово всміхнувся.
— От уже не думав, що в теплотрасу полізу з такою штукою.
— Менше балачок, — буркнув Остап. — Дихай рівно.
Сашко ліг на дошку й витягнув руку вниз. Мирон Данилович міцно тримав його за ремінь, щоб той не зірвався глибше, і спрямовував світло. Спершу все пішло погано. Пташеня, побачивши чужу руку, забилося, зашкрябало кігтями по клоччю, вдарило крилами. Ворона метнулася вгору так різко, що всі здригнулися, але не відлетіла. Вона закружляла над головами, низько-низько, і двічі зачепила крилом волосся Лариси Петрівни. Та зблідла, але лампу втримала.
— Не хапай його, — сказав Мирон Данилович. — Спершу жилку. Бачиш?
— Бачу. Під сітку пішла.
— Сітку припідійми пальцем.
— Вона вся трухлява.
— Припідійми, кажу.
Сашко просунув руку глибше. Тепле повітря із шахти било йому в обличчя, пахло пилом, пір’ям і залізом. Пташеня знову сіпнулося, стукнулося дзьобом об бетонний край гнізда й сухо скрикнуло. У Мирона Даниловича всередині все стиснулося так різко, ніби це було не вороненя, а чиясь загублена дитина.
— Тихше, маленьке, — несподівано для себе пробурмотів він.
Ворона відразу перестала кружляти й сіла на край люка. Вона одним оком дивилася вниз. Не нападала. Тільки чекала…
