Двір ніби вимкнули. Кілька секунд ніхто не ворухнувся. Усі почули одне й те саме: під іржавою кришкою було не невизначене «щось», не щур, не вітер у трубі, а маленька жива істота, захрипла в темряві й відповідала на воронячу тривогу.
Мирон Данилович першим отямився.
— Світло сюди.
Сашко подав йому переносну лампу. Мирон Данилович іще сильніше підважив кришку ломом, Остап уперся поруч другим ломом, і вони відсунули чавунний круг настільки, щоб можна було зазирнути вниз. Із шахти піднімалося сухе тепло. Промінь ковзнув по іржавих скобах, зачепив цегляну стінку, облізлу ізоляцію на товстій трубі й зупинився на бетонній полиці приблизно за два метри нижче.
На полиці лежало гніздо. Не лісове, не рівне, не гарне. Воно було зібране з усього, що ворона могла добути у дворі й протягти крізь щілини: сухих травинок, клоччя, шматочків старої ізоляції, тонкого дроту, поліетилену, ниток, шерсті й пір’я. Серед цього сміттєвого, але напрочуд міцного кола поблискували дрібні дворові пропажі — синій ґудзик від дитячої куртки, алюмінієва ложечка, золотиста фольга, половинка сережки-цвяшка, та сама червона обгортка, принесена напередодні.
Посередині гнізда були два пташенята. Одне ще жило. Це було вже підросле вороненя, сіре від пуху, пилу й бруду, з чорним пір’ям, що пробивалося на крилах. Воно сиділо перекошено, майже завалившись набік: одну лапу туго перетягло тонкою рибальською жилкою. Жилка йшла під уламок іржавої сітки й тримала його на місці, не даючи ні відповзти, ні підвестися. Дзьоб у пташеняти був прочинений, сухий, голос зірваний до ледь чутного скрипу.
Друге лежало поруч, уткнувшись дзьобом у клоччя. Воно було таке саме сіре, маленьке, але вже нерухоме. У цій нерухомості не лишалося жодної надії.
Ворона ступила крок до самого краю відкритої шахти. Ніхто її не відганяв. Леся, завжди галаслива й перша на будь-які охи, затулила рота долонею й дивилася вниз сухими круглими очима. Остап стояв із ломом у руці так непорушно, ніби побачив не люк, а вхід у чужу біду. Сашко, зазвичай готовий жартувати раніше, ніж думати, зблід і мовчав.
Саме тоді всі стихли остаточно. Не від страху. Від простого, безжального розуміння. Три дні чорний птах не віщував лиха, не бісився й не чудив. Він кликав на допомогу. Усе, що люди сприймали за галас, злість і нав’язливість, було єдиним способом не дати померти другому пташеняті там, де перше вже не відповідало.
— Жилка, — хрипко сказав Сашко. — Воно через неї не може.
Мирон Данилович кивнув. Розмови скінчилися. Тепер треба було діставати.
Але майже одразу стало ясно, що просто не вийде. Шахта вузька, скоби іржаві, труба збоку гаряча, лаз незручний. Доросла людина вниз цілком не пролізе, хіба що застрягне між стінкою й трубою. Палицею теж не допоможеш: зметеш гніздо з полиці, затягнеш жилку, вдариш живе пташеня.
— Може, все-таки рятувальників? — тихо сказала Лариса Петрівна.
— Поки доїдуть, друге теж ляже, — відрізав Мирон Данилович.
Ворона сухо каркнула у відкриту шахту. Пташеня відповіло сипким скреготом і сіпнулося; жилка відразу сильніше вп’ялася в лапу. Мирон Данилович побачив червону перетерту смугу біля суглоба й стиснув зуби.
— Тихо, — сказав він, сам не знаючи кому: птахові, пташеняті чи людям…
