Відкривати вирішили на світанку третього дня. Уночі пройшов дощ, а на ранок прихопило морозцем. Кришку по краях узяло крижаною кіркою, щілина стала ще вужчою, ворона захрипла остаточно. Тепер вона кричала рідко, але кожен звук виходив із неї обдертим, наче голос терся об іржавий метал.
Мирон Данилович іще затемна приніс із підвалу гак, важкий ломик і товсту брезентову рукавицю. Сашко притяг переносну лампу з акумулятором. Леся принесла термос із чаєм — не тому, що була впевнена в серйозності того, що відбувається, а тому, що тривала дворова справа без чаю вважалася майже непристойною. До восьмої ранку довкола люка стояло чоловік вісім, до дев’ятої — вже майже вдвічі більше.
Почалася звична суперечка: чи чекати служби, чи не піде із шахти газ, чи не рвоне там щось, чи не вискочить щур розміром із кота. Ворона кружляла нижче крон, сідала на кришку і щоразу здіймалася знову, коли хтось робив зайвий крок. Зрештою Мирон Данилович рикнув так, що школярі відступили до пісочниці.
— Усі відійшли. І без розумних порад над вухом.
Дивно, але це подіяло. Біля самого люка лишилися тільки він, Сашко, Леся, старий слюсар Остап із сусіднього під’їзду, який приніс другий лом, і Лариса Петрівна, вчителька музики, що йшла на роботу, але зупинилася й уже не змогла піти.
— Я заважати не буду, — тихо сказала вона, ніяковіючи від своєї присутності. — Просто раптом там справді живе.
— Тому й відкриваємо, — відповів Мирон Данилович.
Кришка не піддавалася. За два дні чавун то прогрівався знизу, то вистигав на мокрому повітрі; бруд по краях узявся щільною кіркою, гак із надламаного вушка весь час зісковзував. Спершу довелося збити налідь, потім підважити ломом, потім навалитися вдвох так, що в Мирона Даниловича неприємно хруснуло в плечах. Ворона раптом перестала кружляти й опустилася просто на асфальт за пів метра від люка. Вона витягнула шию й дивилася, не видаючи ані звуку.
Кришка здригнулася. Із щілини війнуло теплим пилом, старим залізом і ще чимось сухим, гніздовим. Мирон Данилович уловив цей запах і миттю зрозумів: унизу не просто бруд. Так пахнуть пір’я, ганчірки, сухе тепло й життя, надто довго замкнене в одному місці.
— Ще раз, — сказав Остап.
Вони навалилися знову. Чавунний круг піднявся на долоню з глухим важким стогоном. І тієї ж миті знизу долинув тонкий сиплий крик…
