Пізньої осені, коли дерева у дворі стояли зовсім голі, він кілька разів помічав дорослу ворону на клені за будинком. Вона сідала над тим самим місцем, де було закопане маленьке пташеня, сиділа недовго й мовчки, потім відлітала до труб. Мирон Данилович ніколи не підходив у ці хвилини ближче. Чомусь здавалося, що це не для нього.
А перед першим снігом молоде вороненя, уже майже доросле, одного разу опустилося на підвіконня сторожки. Мирон Данилович сидів усередині за столом і спершу не зрозумів, що за тінь лягла на скло. Потім підвів голову. Птах дивився всередину, схиливши голову набік, зовсім як тоді його мати дивилася на нього біля люка. Кілька секунд вони мовчали одне перед одним. Потім вороненя тихо клацнуло дзьобом і зникло.
Мирон Данилович після цього довго не вмикав лампу. За вікном двір жив як завжди: грюкали двері під’їзду, діти поверталися додому, біля магазину хтось сварився через решту, під трубами шарудів перший сухий сніг. І все ж відтоді, проходячи повз старий люк, він мимоволі сповільнював крок. Дивився на кришку, на замазані щілини, на темний круг серед асфальту, ніби все ще міг почути звідти тонке шкряботіння й хрипкий воронячий поклик, який три дні поспіль намагався пробитися крізь людську глухоту.
Більше такого не повторювалося. Можливо, саме тому весь двір іще довго згадував цю історію впівголоса. Не тому, що під люком знайшли щось страшне. А тому, що, коли кришку все-таки підняли, стало надто ясно: живе просить допомоги не обов’язково людським голосом. Іноді воно кличе так, як уміє, знову і знову, поки є сили. І якщо не зупинитися вчасно, не нахилитися, не прислухатися, під важким залізом лишається тільки тиша.
