Я завмер, не прибираючи долоні від його лапи.
На три удари серця зникли всі спогади й вигадані людиною зв’язки. Залишилися тільки поранений дикий ведмідь і ослаблений чоловік, який був досить близько, щоб відчувати жар його розкритої пащі. Грач міг убити мене раніше, ніж біль устиг би попередити про небезпеку.
Потім губи опустилися, зуби сховалися. Він відвернувся до дерев. Напруження нікуди не зникло, але ведмідь дозволив мені не прибирати руки з рани.
— Попередження прийнято, — прошепотів я. — Я тебе зрозумів.
Серветку довелося притиснути обережніше. Очищувальний розчин змусив усю задню частину його тіла сіпнутися, а мене відкинуло на стегно. Поки я хрипким, не схожим на свій голосом перепрошував, із грудей Грача йшло безперервне гарчання. Після цього він лишався нерухомим, хоча під пальцями кожен м’яз був напружений. Я закрив рану марлею, туго обмотав лапу, щоб уповільнити кров, і закріпив кінець бинта руками, які знову почали німіти від холоду.
Біла смуга на величезній темній лапі виглядала безглуздо. Грач обнюхав її, потім перевірив мій розірваний рукав, опухле зап’ястя й глибокі борозни від каната. Він невдоволено фиркнув, ніби надана йому допомога лише нагадала, що власні травми я залишив без уваги.
— Я виживу, — сказав я.
Вимовивши це вголос, я відчув менше впевненості, ніж раніше.
Ми лишилися біля сосни, поки темрява заповнювала ліс. Я прихилився спиною до стовбура, який нещодавно мене тримав. Грач лежав так близько, що від його тіла йшло тепло. Він не відпочивав у людському розумінні. Вуха й далі поверталися, ніс перевіряв кожен потік повітря, плечі лишалися напруженими. Але ведмідь не йшов.
Знадобилося багато часу, щоб дихання перестало тремтіти. Професійна звичка змусила оцінити травми: рана голови, сильно забиті або тріснуті ребра, здерті зап’ястя, ноги, в яких оніміння змінювалося пекучим болем. Їжі майже не було, далеко піти я не міг. Єдиною розумною надією лишався маячок, що блимав у хвої.
Погляд упав на розірвані шматки мотузки. Ці вузли в’язали руки, знайомі мені з дитинства. Я пам’ятав, як у дванадцять років Вадим тримав ними вудку, як показував моєму молодшому братові правильний закид, як стояв за Тарасом на похороні його матері, стискаючи йому плечі.
Зрада дивно діє на тіло. Страх приходить швидко й обпікає. За ним з’являється гнів. А горе не квапиться. Воно чекає, поки небезпека звільнить для нього хоч трохи місця.
Маячок і далі беззвучно блимав у хвої. Грач раптом підвів голову. Вуха розвернулися вниз схилом, у бік старої лісової дороги. У його грудях народився такий тихий звук, що я спершу відчув вібрацію землі й лише потім почув його.
Невдовзі до мене долинув шум двигуна. Машина дерлася дорогою, шини шкребли по камінню й глибоких коліях. Рятувальники не могли дістатися так швидко. Автомобіль був надто низько й прискорювався короткими знайомими ривками.
Грач із болісним бурчанням підвівся й знову затулив мене собою. Між нижніми стовбурами ковзнуло світло фар, піднялося схилом і розітнуло темряву попереду…
