Машина зупинилася нижче улоговини. Кілька секунд двигун і далі працював, а фари нерухомо світили між соснами. Їхні промені вихоплювали розірвану мотузку, розриту землю, кров на хвої й маленьку червону лампочку біля мого коліна. Грач стояв попереду, трохи піднявши перебинтовану задню лапу.
Відчинилися одні дверцята. Майже відразу грюкнули другі.
— Може, все вже скінчилося, — сказав Тарас біля дороги.
На холодному повітрі його голос легко піднявся схилом. Тепер він звучав тихіше й молодше, ніж голос чоловіка, який допомагав прив’язувати мене до дерева.
— Просто забери рюкзак, — відповів Вадим. — Не можна було лишати тут речі.
Отже, вони повернулися не через каяття й не для того, щоб мене звільнити. Коли перша паніка минула, хтось із них згадав: покинуте спорядження здатне привести слідство просто до їхніх рук.
Промінь ліхтаря хитнувся між деревами. Спершу зупинився на уривках мотузки, потім на глибоких слідах у землі й пошкодженій корі. Після цього біле світло знайшло моє обличчя й завмерло.
— Миколо? — непевно гукнув Тарас.
Я не відповів. У роті знову пересохло, але причиною був не сам страх. Усі сили йшли на Грача. Я намагався втримати величезного дикого звіра єдиним зв’язком, що ще лишався між нами, — знайомим голосом.
Вадим підійшов ззаду, вихопив у Тараса ліхтар і спрямував просто мені в очі.
— Як ти звільнився?
Грач зробив крок уперед.
Із горла Вадима вирвався звук, який так і не став словом.
На одну мить вузька смуга світла об’єднала всіх чотирьох: двох чоловіків, які кинули друга помирати, людину, що не мала лишитися живою, і бурого ведмедя з білою пов’язкою на лапі. Вадим завжди поводився так, ніби знання закритих стежок робить його господарем лісу. Він знав, де проходять звірі, у які місця рідко добираються патрулі й як швидко природа приховує сліди злочину. Тепер ця впевненість руйнувалася просто в мене на очах.
Тарас позадкував, налетів спиною на молоде деревце й ледь утримався на ногах. Вадим не тікав іще пів секунди. Гординя змусила його затриматися довше, ніж дозволяв здоровий глузд.
— Миколо, — почав він тим тоном, яким розмовляв зі мною багато років тому. — Послухай.
— Ні.
Відповідь прозвучала слабо, але Грач повернув голову. Він навряд чи розумів саме слово, зате впізнавав голос, напруження й прохання про стриманість. Я підняв тремтячу долоню.
— Залишайся на місці, — прошепотів я.
Ведмідь підкорився. Можливо, з усього зробленого цієї ночі саме нерухомість перед людьми, які завдали мені болю, вимагала від нього найбільшого зусилля.
Тарас заплакав. Не голосно й не від каяття. Він видавав короткі здавлені звуки, не зводячи очей із ведмедя, мотузки й тієї версії самого себе, яку улоговина нарешті змусила побачити. Вадим схопив його за рукав.
— Ти не знаєш, що сталося насправді, — промовив він.
— Я знаю досить.
— Ти пішов за нами, зірвався й упав. Ми знайшли тебе вже тут. Більше нічого не було.
Навіть напівзамерзлий і побитий, я без зусиль почув, як на ходу вибудовується фальшивий протокол. За роки служби мені доводилося читати подібні пояснення. Винні завжди намагаються дібрати слова так, щоб між їхніми руками й скоєним вчинком виникла хоча б граматична відстань.
Я подивився на червону лампочку біля коліна.
— Аварійний сигнал уже передано. У диспетчерів є мої координати.
Я не міг знати напевно, чи встигла система прийняти повідомлення. Але Вадим не знав про мої сумніви. Його погляд опустився до маячка, і обличчя втратило останні барви…
