Коли опора зникла, сил стояти не лишилося. Я впав уперед, ударився колінами, завалився на плече й уткнувся обличчям у холодну хвою. Земля пахла смолою, сирістю й гірким синтетичним волокном. Ноги лежали підо мною важкими чужими предметами, майже не пов’язаними з рештою тіла.
Я спробував підвестися, вперся долонею в землю, але рука відразу підломилася. Грач стояв наді мною й дихав надто часто. Кров стікала по задній лапі й збиралася в шерсті над подушечками. Зграя пішла, мотузки були розірвані, я опинився вільним. Але ведмідь, який зробив усе це можливим, стікав кров’ю поруч.
За кілька кроків, під прим’ятими папоротями, лежав мій польовий рюкзак. Вадим і Тарас, певно, відкинули його, забравши все, що вважали корисним. Старий полотняний мішок із двома латками виглядав цілком непотрібним. Саме цей вигляд і врятував його вміст.
Я поповз на ліктях. Кожен рух будив новий біль. Зап’ястя розпухли навколо мотузяних опіків, у ребрах кололо при кожному вдиху, за вухом знову відкрився поріз. Тепла кров стікала по вже охололій шиї. Грач рухався слідом, накульгуючи. Він був досить близько, щоб накривати мене тінню, але залишав місце для руху.
Блискавка на рюкзаку довго не піддавалася неслухняним пальцям. Усередині знайшлися розчавлений злаковий батончик, моток сигнальної стрічки, записник, пляшка води й аптечний згорток, який я багато років носив із собою. Старі звички рятують життя значно частіше, ніж відвага. Під аптечкою, у внутрішній кишені, лишався невеликий аварійний маячок. Нападники його не помітили.
Кілька секунд я просто дивився на пристрій. Потім підняв захисну кришку й натиснув кнопку.
Червона лампочка почала блимати.
Жодної сирени не пролунало, у небі не з’явився гелікоптер. Сигнал мав дістатися системи, потрапити до диспетчерського центру, запустити ланцюг повідомлень. Після цього людям ще належало проїхати розбитою дорогою й іти через ліс у темряві. Але десь за межами улоговини вже почався рух. Хвилину тому ніхто не знав, де мене шукати. Тепер з’явився шанс.
Грач важко опустився на груди.
Це налякало мене сильніше за недавню зграю.
— Ні, — надто різко сказав я. — Не лягай. Підніми голову.
Ведмідь підвів морду й глянув із виразним роздратуванням. Вираз був настільки по-ведмежому невдоволеним, що в іншій ситуації я б розсміявся. Тепер же зубами розірвав аптечний згорток і дістав марлю, очищувальний розчин та еластичний бинт. Зазвичай ці матеріали діставалися робочим собакам, коням і необережним відвідувачам лісу, але не величезним хижакам.
Спершу довелося вимити руки. Вони тремтіли так сильно, що кров, вода й бруд стікали між пальцями. Я випив половину решти води, змусив себе зупинитися й змочив чисту серветку. Грач уважно стежив за кожним рухом.
— Зараз буде боляче, — попередив я. — Тобі це не сподобається.
У відповідь почулося тихе бурчання, у якому не було нічого обнадійливого.
— Мені б теж не сподобалося.
Укус був високо на задній лапі. Рана виявилася глибшою, ніж я міг повноцінно обробити в темряві, але зуби розірвали м’яз і не зачепили великої судини. Досвід дозволяв побачити різницю. Той самий досвід підказував, що сприятлива нагода ще нічого не гарантує.
Я дав Грачу понюхати марлю й лише після цього наблизив руку до рани. Щоб пальці менше тремтіли, почав говорити про людину, яка колись уже його лікувала.
— Пам’ятаєш Ларису? Вона не дозволяла давати тобі ім’я. Майже в усьому вона мала рацію.
Вуха ведмедя здригнулися. Волога серветка торкнулася розірваного м’яза, Грач миттю повернув голову й вишкірив зуби…
