Марина повільно потягнулася до сумки. Руслан розслабився на частку секунди — рівно настільки, наскільки їй було потрібно. Її права рука різко пішла вгору, відкрита долоня метнулася до його горла. Це був короткий, точний удар, розрахований на миттєве порушення дихання й рівноваги.
Але кремезний виявився швидшим, ніж вона очікувала.
Щось важке вдарило її ззаду в основу черепа. Біль спалахнув білим світлом, без форми й звуку. Світ хитнувся. Ноги підломилися, і Марина опустилася на коліна, намагаючись утримати рівновагу. У вухах задзвеніло, зір розпався на темні плями. Підготовка вимагала відкочуватися вбік, підводитися, закривати корпус, але тіло на коротку мить перестало їй належати.
Удар був поставлений. Надто точний для випадкового хулігана. Отже, Стас уже бив людей подібним чином. І не раз.
Руслан, який устиг відсахнутися від її руки, схопив Марину за волосся й смикнув назад. Голова закинулася, шия боляче натягнулася.
— То ти в нас ще й битися вмієш? — прошипів він. Веселість зникла, залишивши злу образу. — Спортсменка? Вирішила, що з нами впораєшся?
Він ударив її по обличчю тильним боком долоні. У роті відразу з’явився металевий присмак крові.
Худий тим часом уже витрушував її сумку на землю. На мокру доріжку посипалися серветки, ключі, помада, маленька фотографія батьків, футляр, кілька дрібниць. Він схопив телефон, гаманець, швидко перевірив відділення й задоволено хмикнув.
— Нормально. Готівка є, картки теж.
Стас зірвав із шиї Марини ланцюжок. Не розстебнув, не спробував зняти акуратно — просто рвонув. Тонкий метал боляче полоснув шкіру, залишаючи гарячу червону лінію.
Марина намагалася зібрати свідомість в одну точку. Вона переживала біль страшніший за цей. Її вчили терпіти, не ламатися, не втрачати мислення навіть під навантаженням, навіть при пораненні. Але тут її підвела не сила, а раптовість. Удар прийшов у ту секунду, коли вона дозволила собі повірити, що контролює ситуацію.
Руслан відпустив її волосся, і вона впала вперед, долонями в багнюку й мокру траву. Над нею сміялися.
— Диви, тут якесь посвідчення, — сказав худий, піднявши з землі документ.
Марина різко сіпнулася, але Стас копняком відкинув її руку.
— Не чіпай, — кинув Руслан. — Нам зайві проблеми не потрібні. Беремо цінне й ідемо.
Худий знизав плечима й жбурнув посвідчення назад. Воно впало в калюжу. Марина бачила, як вода розповзається по обкладинці, як багнюка липне до країв, як мутна плівка закриває літери її імені та звання. У грудях щось стиснулося сильніше, ніж від болю.
Руслан присів поруч, узяв її за підборіддя й повернув обличчям до себе. Від нього тхнуло сигаретами й дешевим алкоголем.
— Запам’ятай, розумнице, — сказав він майже лагідно. — Наступного разу віддавай одразу. Тоді боляче не буде.
Він штовхнув її вбік, і Марина впала боком біля краю доріжки. Багнюка забруднила рукав, мокре листя прилипло до щоки.
Троє постояли над нею ще кілька секунд, насолоджуючись своєю маленькою перемогою. Потім Руслан голосно розсміявся.
— Краще б удома сиділа. Нігті фарбувала. А то спортом вона зайнялася. Бачили?
