Вона майже дійшла до бічної алеї, коли за спиною пролунав рев двигунів. Грубий, різкий звук порушив ранкову м’якість так раптово, що кілька птахів зірвалися з гілок. Марина обернулася.
Три старі мотоцикли звернули з широкої доріжки й поїхали просто до неї. Вони мали пошарпаний вигляд, чужий у цьому місці, ніби вирвані з якоїсь брудної околичної сцени й закинуті до парку. Одного погляду вистачило, щоб тіло Марини напружилося раніше, ніж думка встигла оформитися в слова.
Небезпека.
Роки служби навчили її помічати не те, що видно всім, а те, що ховається між жестами. Надто впевнене зближення. Надто точний вибір місця. Надто порожня ділянка довкола. Вона миттєво відзначила: найближчі люди далеко, кущі закривають огляд, шум центральної алеї приглушений деревами.
Мотоцикли зупинилися, перекривши їй дорогу. З них зіскочили троє молодих чоловіків. На вигляд — років двадцять п’ять, може, трохи більше. Дешеві спортивні костюми, важкі кросівки, обличчя, на яких нахабство давно стало звичним виразом. Вони рухалися так, як рухаються люди, звиклі до чужого страху.
Уперед вийшов той, хто явно вважав себе головним. На шиї в нього темніли татуювання, піднімаючись майже до підборіддя. У вухах блищали сережки. Очі були примружені, але в них не було веселощів — тільки самовдоволена жорстокість. Він зупинився перед Мариною, засунувши руки в кишені куртки, і зміряв її поглядом.
— Доброго ранку, красуне, — промовив він ліниво. — Мене Руслан звати. У нас до тебе маленьке прохання. Гроші терміново потрібні. А ти, схоже, можеш допомогти.
Двоє інших розійшлися в боки, відрізаючи їй шляхи відступу. Ліворуч стояв худий хлопець із вибитим переднім зубом і нервово смикаючим оком. Праворуч — кремезний, потужний, із короткою шиєю й важкими руками. Він демонстративно стискав і розтискав кулаки, ніби заздалегідь уявляв, як пустить їх у хід.
Марина стояла спокійно. Не здригнулася, не зробила кроку назад, не підняла рук. Її погляд швидко ковзнув по обличчях, плечах, взуттю, положенню рук. Відстань до Руслана — менше метра. Худий нервує, отже, може смикнутися раніше за інших. Кремезний небезпечніший: стоїть трохи позаду, тримає праву руку неприродно низько, можливо, ховає якийсь предмет.
Вона могла атакувати першою. Удар у горло, розворот, лікоть у щелепу, захоплення руки, кидок. Кілька секунд — і один із них виведений із ладу. Але їх троє. І невідомо, що в них у кишенях.
Руслан вирішив, що її мовчання — це страх.
— Давай без вистав, — сказав він уже жорсткіше. — Телефон, гаманець, ланцюжок. Швидко. Мої хлопці нервові. Особливо Стас. Він із ранку злий.
Кремезний вишкірився. Зуби в нього були дрібні, нерівні, а усмішка — тупа й неприємна.
— Чула? — додав він. — Не змушуй просити двічі…
