Парк лише прокидався. Літній чоловік повільно йшов уздовж алеї, заклавши руки за спину. Молода жінка котила візочок, час від часу нахиляючись до дитини. Кілька бігунів у навушниках прослизнули повз, не помічаючи нікого довкола. Десь далеко ліниво перегукувалися птахи.
Марина вдихнула глибше. Плечі, ніби згадавши, що сьогодні їм не треба тримати невидиму броню, трохи розслабилися. Вона пішла вглиб парку, туди, де серед дерев стояв спортивний майданчик: турніки, бруси, драбини, перекладини різної висоти. Місце було просте, без зайвої краси, але саме таким воно їй і подобалося.
У цей час тут зазвичай майже нікого не було. Кілька чоловіків розминалися біля брусів, хтось робив віджимання, хтось розтягував плечі. Марина зняла рюкзак, поклала його біля лавки й почала розминку. Спочатку — повільні повороти голови. Потім плечі, лікті, кисті. Нахили корпусу, м’яка розтяжка ніг, кілька присідань.
Вона рухалася без метушні. У кожному жесті була відточеність, майже музична точність. Її тіло давно перестало сперечатися з тренуваннями: м’язи пам’ятали все раніше, ніж розум устигав дати команду. Для Марини фізичне навантаження було не способом довести собі силу, а способом повернутися в рівновагу.
Після розминки вона підійшла до турніка. Перший підхід — широким хватом. Підборіддя піднімається над перекладиною, тіло йде вгору рівно, без ривка, потім опускається плавно, під контролем. Другий підхід — вузький хват. Третій — із паузою у верхній точці. Дихання лишалося спокійним, обличчя не змінювалося. Вона не рахувала вголос. Внутрішній рахунок ішов сам собою.
Чоловіки неподалік спершу просто кидали випадкові погляди. Потім один із них перестав робити вправу й відверто спостерігав. Інший усміхнувся, ніби не хотів визнавати подиву. Така сила в жіночому тілі вибивала їх зі звичної картини світу.
Марина не звертала уваги. Після турніка перейшла до брусів, потім зробила серію вистрибувань, випадів, вправ на корпус. Закінчивши, опустилася на траву й довго тягнула м’язи, відчуваючи, як іде залишкова напруга. Усередині ставало легше. Після тренувань біль і втома переставали бути хаотичними — вони ставали зрозумілими, керованими, чесними.
Майже за годину вона підвелася, дістала з рюкзака пляшку води й зробила кілька ковтків. Парк уже шумів гучніше. Із дитячого майданчика долинав сміх. На алеї з’явилася пара, що трималася за руки. Десь осторонь увімкнули музику. Усе було таким буденним, таким мирним, що Марина дозволила собі усміхнутися.
Ніщо не попереджало, що за кілька хвилин цей ранок розколеться на дві частини.
Вона прибрала пляшку, закинула рюкзак на плече й пішла до виходу бічною доріжкою. Шлях пролягав повз ставок, де плавали качки, потім звертав між старими деревами й виводив до менш людної алеї. Під ногами шаруділо мокре листя. У голові не було тривоги. Марина думала про прості речі: вдома прийняти душ, потім заїхати до батьків, можливо, увечері побачитися з молодшою сестрою Алісою. Та навчалася на журналістиці, спала уривками, вічно кудись поспішала й запевняла, що доросле життя — це хронічний недосип і кава замість нормальної їжі.
Марина не знала, що за нею вже спостерігають.
Троє чоловіків помітили її ще на спортивному майданчику. Вони дивилися не так, як ті, хто дивується чужій формі чи красі. Їхні погляди були швидкими, оцінювальними, жадібними. Дорогий телефон. Хороше взуття. Золотий ланцюжок. Жінка сама. Парк великий, є тихі місця. Для них Марина була не офіцеркою, не бійчинею, не людиною з десятирічним досвідом виживання в найнебезпечніших ситуаціях. Вона була здобиччю….
