Не було термінових викликів. Не було брифінгів, де слова зважують важче за метал. Не було тренувань із групою, доповідей, маршрутів, закритих приміщень і облич, на яких не можна прочитати нічого зайвого. Був звичайний вихідний — рідкісний, майже незвичний. І Марина вирішила провести його так, як могла б провести будь-яка жінка її віку: прогулянка в парку, легке тренування на свіжому повітрі, душ, кава в маленькому закладі біля входу, можливо, дзвінок батькам.
Вона підвелася, вмилася холодною водою й одягла темно-синій спортивний костюм. Взуття вибрала легке, зручне, перевірене. Довге темно-русяве волосся зібрала у високий хвіст, кілька разів провела долонею по потилиці, щоб пригладити вибиті пасма, і затрималася перед дзеркалом.
У відображенні на неї дивилася струнка жінка з м’якими рисами обличчя, спокійними карими очима й ледь помітною усмішкою. Ні форма, ні знаки розрізнення, ні зброя не видавали в ній людину, яка пройшла через те, про що не пишуть у газетах. Випадковий перехожий побачив би звичайну містянку: привабливу, підтягнуту, трохи втомлену, але цілком мирну. Ніхто б не подумав, що ця жінка вміє за лічені секунди роззброїти противника, витримати рукопашну сутичку з людиною вдвічі важчою за себе, піти від стеження, стріляти майже без промаху й ухвалювати рішення в умовах, коли ціна секунди вимірюється людськими життями.
Саме це їй зараз подобалося найбільше. Бути непомітною. Розчинитися серед тисяч людей. Іти вулицею не як офіцерка закритого підрозділу, а як просто Марина, яка в суботу вранці вирішила розім’ятися в парку.
Вона взяла невеликий рюкзак, перевірила, чи на місці ключі, телефон, гаманець, службове посвідчення. Останнє вона носила із собою завжди, навіть у вихідні. Звичка, що стала майже забобоном. На шию лягнув тонкий золотий ланцюжок — подарунок батька на день народження. Марина машинально торкнулася його пальцями й вийшла з квартири.
Великий міський парк розташовувався не так уже й близько, але шлях туди був для неї частиною відпочинку. Вона їхала громадським транспортом, стояла біля вікна, дивилася, як місто поступово оживає: відчиняються вітрини, двірники змітають мокре листя, перші покупці заходять до булочних, у вікнах будинків миготять силуети людей. Після довгих відряджень Марина особливо гостро відчувала звичайне мирне життя. Воно здавалося крихким, майже неправдоподібним, але від того ще ціннішим.
Біля входу до парку повітря стало іншим. Вологим, свіжим, із запахом сирої землі, кори й листя. Напередодні пройшов дощ, і доріжки ще блищали в низькому ранковому світлі. Калюжі віддзеркалювали дерева й сіре небо, а в траві висіли прозорі краплі…
