Руслан сіпнувся до кишені, але завмер, побачивши спрямований на нього ствол. Стас підняв руки повільніше, ніж слід було, і Денис ступив до нього так, що той одразу передумав перевіряти чуже терпіння. Аркадій опустився на коліна першим, тремтячи й щось бурмочучи.
Марина підійшла до бочки й узяла свій ланцюжок. Тонкий метал лежав холодний і неживий на долоні. Потім вона підняла телефон і гаманець. Руслан дивився на неї знизу вгору, вже не нахабний, а переляканий.
— Я ж не знав, — вичавив він.
Марина подивилася йому в очі.
— Тепер знаєш.
За два тижні Руслан Громов сидів на нижній койці в слідчій камері й дивився в потріскану стелю. На стіні біля узголів’я хтось давно видряпав коротку фразу, майже стертую часом і брудом. Руслан перечитував її по кілька разів на день, хоча сенсу в ній уже не бачив.
З кожним днем він ясніше розумів: цього разу все серйозно. Їх узяли з краденими речами. На складі знайшли майно інших жертв. Записи камер пов’язали їх із кількома схожими нападами. Потерпіла виявилася не просто перехожою, не спортсменкою, не випадковою жінкою з парку, а офіцеркою закритого підрозділу.
Коли він почув це на першому допиті, всередині стало холодно.
Вони напали не на слабку. Вони напали на людину, яку краще було не помічати навіть здалеку.
Призначений адвокат був утомленим чоловіком з обличчям людини, яка давно перестала вірити в дива.
— Визнаєш провину — отримаєш менше, — сказав він без довгих вступів. — Упрешся — строк буде важчий. Справа міцна. Надто міцна.
Руслан визнав. Стас і Аркадій теж. Кожному призначили кілька років в установі суворого режиму й розвели по різних місцях.
Але Руслан не був зовсім тим дрібним грабіжником, яким його вважали слідчі. У нього був старший брат — Матвій Громов. На відміну від Руслана, Матвій не ганявся парками за чужими телефонами. Він будував систему.
Йому було під сорок. Половину життя він підіймався у злочинному світі: спочатку дрібні доручення, потім силове прикриття, далі постачання заборонених речовин, фінансові схеми, фірми-прикриття, склади, транспорт, зв’язки. Офіційно Матвій був підприємцем, власником кількох компаній і закладів. Неофіційно його ім’я вимовляли тихо, озираючись. Він не любив шуму, не прощав помилок і зневажав дрібну вуличну злочинність.
Руслана він вважав ідіотом. Любимим, рідним, дратівливим, але ідіотом. Молодший брат завжди відмовлявся йти під його руку, обираючи жалюгідну свободу дворових нальотів і дешевої бравади. Тепер ця свобода закінчилася ґратами.
Передати записку з камери було важко, але в місцях ув’язнення завжди знаходяться люди, готові за гроші стати мостом між стінами й зовнішнім світом. Через адвоката Руслан відправив коротке повідомлення: його посадили на кілька років, винна жінка на ім’я Марина Орлова, капітан закритого підрозділу, вона зламала йому життя, і брат має відновити справедливість.
За два дні Матвій тримав у руках доповідь…
