— Знайшла. Старий склад на околиці промзони. Один із телефонів нещодавно засвітився поруч. Надсилаю координати, фотографії й досьє.
Чорний позашляховик уже рухався туди. За вікнами тяглися сірі корпуси, іржаві ворота, розбитий асфальт, стіни з облупленими написами. Це місце ніби застрягло в минулому: порожні вікна, сміття, бродячі собаки, рідкісні люди, які відверталися від будь-якої машини, що їхала надто повільно.
Марина сиділа поруч з Артемом. Голова майже перестала боліти. Адреналін і холодна рішучість діяли краще за ліки.
Кирило першим помітив склад.
— Он той цегляний корпус із синім дахом. Біля дальньої стіни три мотоцикли. Один із подряпиною на баку.
Артем зупинив машину за сусідньою будівлею.
— Денисе, Кириле — з тилу. Ми з Мариною — через головний вхід. Зв’язок постійний. Зброя лише в разі крайньої потреби. Завдання — затримати.
Денис і Кирило розчинилися між контейнерами й купами металобрухту. Їхні кроки майже відразу загубилися в тиші промзони. За кілька хвилин у навушнику пролунав шепіт:
— Позицію зайнято.
Марина й Артем підійшли до головного входу. Двері висіли криво, напівзачинені, ніби склад давно сам утомився триматися на завісах. Усередині пахло пилом, сирістю, старим залізом і алкоголем. Підлога була всіяна сміттям. У дальньому кутку чулися чоловічі голоси, сміх, дзенькіт пляшки.
Артем жестом показав Марині йти ліворуч. Сам пішов праворуч. Вони рухалися безшумно, оминаючи бите скло, уривки пластику й іржаве залізяччя. Марина відчувала, як усередині повертається знайома ясність. Не злість — ні. Злість заважає. Це був стан холодного фокуса, коли світ звужується до потрібних кутів, відстаней і цілей.
За купою ящиків вона побачила їх.
Руслан, Стас і Аркадій сиділи навколо перевернутої бочки, як за столом. На ній лежали її телефон, гаманець і золотий ланцюжок. Руслан пив із пляшки й щось розповідав, розмахуючи рукою. Решта сміялися. Вони святкували вдалий день.
Марина зробила крок — і під підошвою хруснув уламок.
Троє обернулися. Секунду вони дивилися на неї, не розуміючи. Потім Руслан зблід.
— Ти…
Договорити він не встиг. З іншого боку з’явився Артем, а службові двері з гуркотом розчахнулися, впускаючи Дениса й Кирила.
— Руки за голову! На коліна! Негайно! — гаркнув Артем.
Сміх урвався так різко, ніби хтось перерізав струну…
