— Із початку. Усе, що пам’ятаєш.
Марина розповіла без зайвих емоцій. Час. Місце. Розташування доріжок. Опис нападників. Імена, які пролунали. Послідовність дій. Удар. Напрямок відходу. Мотоцикли. Татуювання Руслана, вибитий зуб Аркадія, масивна постать Стаса, манера тримати праву руку. Вона описала навіть звук глушника й подряпину на баку одного з мотоциклів.
Її пам’ять, натренована роками, зберегла більше, ніж звичайна людина взагалі встигла б помітити.
Денис стояв поруч, схрестивши руки на грудях. Його обличчя було кам’яним, але Марина знала: це не байдужість, а лють, загнана під замок.
Лідія слухала, вже відкриваючи ноутбук. Кирило мовчав і дивився на Марину так, ніби подумки оцінював траєкторію удару, силу, наслідки.
Коли Марина закінчила, Артем повернувся до Лідії.
— Скільки тобі потрібно?
— Якщо вони тут не перший день, слід залишиться, — відповіла вона. — Камери біля виходів, старі заяви, номери, обличчя, телефони. Дай мені годину. Може, менше.
— Працюємо чисто, — сказав Артем, обвівши всіх поглядом. — Знаходимо, затримуємо, передаємо слідству. Без самодіяльності. Зрозуміло?
Усі кивнули. Але в очах кожного був той самий холодний вогонь, що палав усередині Марини.
Лідія влаштувалася за столиком біля вікна, і маленьке кафе за кілька хвилин перетворилося на імпровізований командний пункт. На екрані ноутбука замиготіли карти, записи камер, вікна програм, бази даних. Дівчина за стійкою поглядала на неї з подивом, але запитань не ставила.
Насамперед Лідія підняла записи з камер біля виходів із парку. Вона відмотала час назад, вивела кілька потоків одночасно й почала переглядати пришвидшено, чіпляючись очима за потрібні форми й рух. За двадцять хвилин три мотоцикли з’явилися на одному з екранів. Вони виїжджали через бічний вихід невдовзі після нападу.
Якість запису була неідеальною, але два номери вдалося розібрати частково. Перевірка показала очікуване: мотоцикли значилися викраденими. Для когось це стало б глухим кутом. Для Лідії — лише першою розвилкою.
Вона простежила маршрут за міськими камерами: три мотоцикли рухалися в бік старої промислової зони на околиці, де занедбані склади, майстерні й напівзруйновані корпуси роками правили за сховок для тих, хто не хотів зайвих очей. Далі камери зникали, але цього було досить.
Ім’я Руслан теж дало результат. Лідія знайшла Руслана Громова: двадцять шість років, судимості за грабежі й зберігання заборонених речовин, зв’язки з двома постійними спільниками — Стасом Рудовим і Аркадієм Панкратовим. Фотографія підтвердила головне: татуювання на шиї збігалися з описом Марини.
Лідія заглибилася в матеріали. Стас Рудов — кілька епізодів насильства, нещодавно вийшов із виправної установи. Аркадій Панкратов — крадіжки, шахрайство, умовний строк. Усі троє крутилися в одному районі, всі мали зв’язки серед дрібного криміналу, всі неодноразово потрапляли в поле зору поліції.
Потім Лідія зробила те, що офіційно вимагало б довгого ланцюга дозволів. Вона запустила відстеження активних пристроїв, пов’язаних із Русланом та його оточенням. Система дала свіжу позначку неподалік старого складу в промзоні.
Вона зателефонувала Артемові…
